Слово після страти - Вадим Григорович Бойко
Зійшовши з естакади, ми опинилися в шахтному дворі, по якому нас, в'язнів, водили тільки під конвоєм.
Починало смеркати. Надворі парило. Небо обклали важкі чорні хмари. Насувалася гроза.
Ми підійшли до великого приміщення, вимуруваного з червоної цегли. Тут були роздягальні і душові. В них між змінами милися й переодягалися тисячі шахтарів «Гогенцоллернгрубе». Справжнє хвилювання почалося тоді, коли ми переступили поріг цього приміщення. Звичайно тут у коридорах на лавах розташовувалися озброєні веркшютці і німецькі солдати, які чекали в'язнів і військовополонених, що закінчили свою зміну. Зараз же нікого не було. Отже, ми прийшли вчасно.
— Не хвилюйся, — заспокоював мене Стасик, — вони будуть не раніше, як через п'ятнадцять хвилин.
Ми пішли в роздягальню польських робітників. Вона займала половину величезної зали, перегородженої від підлоги до стелі металевою сіткою, за якою переодягалися німці.
Стасик відімкнув свою шафку і, ставши спиною до сітки, за якою в цей час роздягалися німці, вийняв пістолет і переклав його у свій новий костюм.
— Роздягайся, та не поспішай. Спокійно… Не оглядайся на німців, — пошепки сказав він мені.
Я почав роздягатися. Здавалося, з-за решітчатої перегородки за кожним моїм рухом стежать німці. Досить було комусь із них подзвонити на вахту, що в роздягальні для поляків з'явилися якісь підозрілі типи, і нам капець. Уже саме те, що я порушив графік виїзду з шахти і зайшов без конвою у роздягальню, та ще й в чужу, вважалося великим злочином.
Роздягнувшись, ми сховали свої чорні роби в нижнє відділення, взяли мило, мочалку і пішли в душову. Стасик щільно зачинив за собою двері, розвернув мочалку і показав сховану у ній перуку.
— Тепер треба зачекати поляків, — мовив він. — Воду пускати не можна, поки вони не прийдуть, бо, якщо веркшютці почують, що в душовій для поляків хтось купається, неодмінно заглянуть.
Минали хвилини страшного напруження. Мені здавалося, що стукіт мого серця чути за дверима. Та ось у коридорі зчинився шум. Долинули уривки розмов і сміх. Це прийшли веркшютці й німецька військова охорона. Збігло ще кілька хвилин, які здалися мені вічністю: так повільно вони спливали. Нарешті відчинилися двері і голі, чорні, як сажа, польські шахтарі почали заходити в душову.
Пустили воду, приміщення наповнилося парою і лункими голосами. У цьому людському скопищі я відчув себе надійніше, схлинуло величезне нервове напруження, якого, здавалося, я неспроможний був далі витримувати. Сюрчання гарячої води з душових рурок, бадьорі голоси молодих шахтарів-поляків, повеселілих після закінчення виснажливої зміни, гомінкий банний шарварок — усе це вплинуло на мене заспокійливо. А це якраз і було необхідно, як рятівний ковток живлющого кисню у глухому, заваленому забої.
Ми помилися раніше за всіх, але не квапилися виходити. Тільки після того, як душову залишив останній поляк, Стасик спритно натягнув на мою голову перуку і штовхнув під душ, щоб я змочив своє нове волосся. Потім, обнявши мене за плечі й насвистуючи якусь німецьку пісеньку, він провів повз веркшютців і німецьких солдатів до роздягальні. Там ми переодяглися. На мені був костюм, капелюх, навіть краватка.
— Нормально… — хитнув головою Стась, прискіпливо оглянувши мене в новому одязі.
Разом із поляками ми пройшли по коридору у двір.
У повітрі пахло грозою. Низько навислі хмари раз по раз розпанахували фіолетові блискавки, могутні удари грому стрясали повітря. Налетів вихор, підняв до неба чорну пилюку й сміття. От-от мала початися злива.
Поляки квапилися на прохідну, щоб до початку зливи добратися до своїх бараків. Ми не відставали од них ні на крок. Досі щастя було нашим супутником. Залишалося найважче — пройти контрольно-пропускний пункт. Там перевіряли аусвайси.
— Стій! — зупинив мене Стасик. Він вийняв пістолет, поставив його на бойовий взвод і обережно поклав у бокову кишеню піджака. Я мимоволі помацав свою фінку. — Йтимеш попереду, біля вартового недбало виймеш аусвайс, трохи піднімеш його і, не уповільнюючи кроку, підеш далі. Якщо вони спробують зупинити тебе — я стрілятиму. Тоді біжи за ворота, там звернеш у вулицю праворуч. Я наздожену тебе. Все. Ходімо!
Ми знову наздогнали поляків, пристроїлися за ними. Черга швидко посувалася. Праворуч і ліворуч од воріт, озброєні карабінами, в плащах-дощовиках стояли веркшютці. При світлі прожекторів вони проглядали аусвайси.
В цю мить у небі спалахнула величезна звивиста блискавка, торохнув грім, і по землі залопотіли перші краплі дощу. У мене радісно забилося серце. Зараз вахтери не дуже приглядатимуться до нас. Річ у тому, що в мене був польський аусвайс, але з чужим фото. Правда, на лацкані мого піджака був нашитий знак у вигляді жовтого чотирикутника з німецькою літерою «Р» (Polen), як і у всіх поляків. Так що в цьому відношенні я не міг викликати жодної підозри.
Тим часом дощ припустив по-справжньому. Веркшютцям було не до фотокарток. «Вайтер, вайтер, бевегтойх, шнель!»[23] — покрикували вони, і черга посувалася швидко. Порівнявшись із веркшютцями, я недбало вийняв перепустку і підніс її вгору. Серце ладне було вискочити з грудей. «Шнель!» — почув я окрик і прискорив ходу. За мною вийшов Стасик. Коли б він тільки знав, яких зусиль, коштувало мені стримати себе й не кинутися бігти!
— Спокійно, — мовив Стасик, стиснувши мою руку. — Вийдемо на головну магістраль Бойтен — Катовіце, по ній доберемося до східної околиці і глухими завулками вислизнемо з міста. До ранку ми повинні бути в Польщі. Виспимося й відпочинемо в лісі.
Поляки, з якими вийшли, повернули ліворуч, у західну частину Бойтена, де були їхні бараки, а ми із Стасиком звернули на Катовіцьке шосе і пірнули в чорну пітьму ночі.
