Українська література » Публіцистика » Слово після страти - Вадим Григорович Бойко

Слово після страти - Вадим Григорович Бойко

Читаємо онлайн Слово після страти - Вадим Григорович Бойко

— Що ж тепер робитимемо, пане штейгер?

— Давайте подивимося, може, завал невеликий і ми знайдемо прохід, — розгублено белькотів Нагель.

Ми пішли до завалу. Оглянувши його, переконалися: своїми силами нам звідси не вибратися. Не виключено, що порода осіла по всьому штреку. Длл ліквідації такого обвалу потрібні тижні.

Наш забій нагадував печеру шириною метрів десять і метрів двадцять удовжину, висота стелі три метри. Він міг забезпечити нас повітрям на одну добу, не більше. А потім — смерть від задухи.

Нами оволоділо гнітюче почуття приреченості. Правда, Стасик ще сяк-так бадьорився, а Нагель впав у цілковитий відчай і весь час, наче молитву, розгублено бурмотів:

— Нас одкопають… нас одкопають… нас обов'язково одкопають.

— Дарма, Владеку, — обнадіював мене Стасик. — Не вішай носа! Наше щастя, що з нами фашист. Його не залишать напризволяще, рятуватимуть. Може, вже почали розбирати завал.

Здавалося, час зупинився. Хвилини тяглися, наче сама вічність, У голові в мене був якийсь хаос. Думати ні про що не хотілося.

Нагель сів на брилу породи, тупо озирнувся довкола і раптом почав схлипувати, як дитина. Він остаточно розклеївся.

— Простіть мені, хлопці, — сказав він крізь сльози. — Я був несправедливий до вас…

І диво дивнеє: мені стало жалко ненависного штейгера. Мабуть, те саме почуття з'явилося і в Стасика, бо він почав заспокоювати Нагеля. У поляка було добре серце. Він схвильовано ходив по забою, а потім зупинився й сказав:

— Замість киснути, шляк би го трафив, давайте краще пообідаємо. Все одно, двом смертям не бувати, а одної не минути.

З цими словами Стасик узяв свою торбину і, підсівши до мене, виклав з неї продукти. Потім звернувся до штейгера:

— Іди сідай, Нагель, пообідаємо, бо на голодний шлунок помирати важко.

Штейгер враз стрепенувся, наче після забуття, знайшов свій портфель, виклав з нього усі продукти і сказав:

— Їжте, хлопці, ви молоді…

— А хіба ти старий? — звернувся до нього Стасик. — Скільки тобі років?

— Сорок два.

— От бачиш, хіба ж це старість? Жінка, діти в тебе є?

Обличчя Нагеля просвітліло, погляд став лагідним, навіть ніжним.

— У мене молода, дуже гарна жінка. Я її так люблю… — голос його затремтів. — А дочка… їй п'ять років. Кучерявенька, славна…

Нагель знову почав схлипувати.

Стасик був уже й не радий, що затіяв цю розмову.

— Ну годі, годі тобі. Все буде гаразд. Давайте їсти.

Після обіду Стасик, як тільки міг, підбадьорював мене й Нагеля, він висловив припущення, що рятувальні роботи вже ведуться і нас неодмінно визволять із цієї кам'яної пастки. Я охоче вірив йому, і мені здавалося, що наше становище не таке вже й безнадійне. Навіть Нагель трохи повеселішав. Він запропонував нам поспати, а сам зохотився чергувати. Так ми й зробили.


Прокинувся я весь у поту. Боліла голова, хотілося пити. У пітьмі ледве блимала одна карбідна лампа, наче свічка над померлим. Поруч сидів Стасик, а Нагель нервово ходив по забою. Його довготелеса постать снувала туди-сюди, наче привид. Під ногами тріщало вугілля, і цей тріск тільки посилював мертву тишу та гнітюче почуття безвиході!

— Якось дивно поводиться Нагель, — пошепки мовив Стасик. — Це мені не подобається, коли б він не втнув якоїсь дурниці. — Стасик помовчав, потім звернувся до штейгера: — Нагелю, ти хочеш пити? Іди ось випий трохи чаю.

— Пити? — здивовано перепитав Нагель і з доброго дива зареготав.

— Іди сюди, — повторив Стасик. — Доїмо, що є, вип'ємо чай і полягаємо спати. Треба берегти сили, а ти зайнявся маршируванням. Ну, сідай же.

Штейгер слухняно сів. Ми доїли все, що було, допили з термосів чай. Нагель поводив себе пристойно, і Стасик, попросивши мене почергувати, заснув.

Я сидів і не зводив очей з Нагеля, а він і далі ходив по забою. Кілька разів я пробував заговорити до нього, питав, котра година, але штейгер не звертав на мене жодної уваги. Так тривало годин зо дві. Мені стало моторошно, і я розбудив Стасика.

— Нічого не чути? — спитав він. — А Нагель усе ходить?..

— Ходить і поводить себе дуже дивно: щось бубонить під ніс, а на мої запитання не відповідає.

— Дивно… — стурбовано мовив Стасик. — Нагелю, котра зараз година?

Але Нагель не відповів.

— Ну й дідько з ним. Не хоче говорити, і не треба. Ох, голова наче свинцем налита, і пити хочеться… — уперше за ці години поскаржився Стасик.

У мене в самого розколювалася голова, і страшенно хотілося пити. Морили духота і важке, з малим вмістом кисню повітря. Через кілька годин ми будемо отруєні вуглекислотою, бо з кожною хвилиною кисню ставало дедалі менше. Ми обливалися потом, а втрату організмом вологи поповнити було нічим. По всьому тілу розливалася кволість, мною оволоділа тупа байдужість до всього, і я заснув.

Розбудив мене якийсь крик, незрозуміла метушня в забої. Я розплющив очі і деякий час ніяк не міг уторопати, що діється. Довкола темно, хоч в око стрель. У цій кромішній темряві чути було, як важко хекали і борюкалися двоє, вигукуючи страшні прокльони німецькою і польською мовами.

— Владеку, допоможи мені! — впізнав я голос свого друга. — Я тут, я держу Нагеля, він збожеволів! Візьми в кишені моєї куртки запальничку і присвіти. Тільки швидше!

Наче в маренні я

Відгуки про книгу Слово після страти - Вадим Григорович Бойко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: