Проект «Україна». Жертва УПА. Місія Романа Шухевича - Данило Борисович Яневський

Це максимально можлива кількість людей, яким можна було дати в руки рушницю і відправити на фронт, до учбової частини або до «лісу». їх і відправляли. У першій половині вересня 1939 р. — на фронт польсько-німецький. У другій половині вересня 1939 — в червні 1941 р. — до Червоної Армії та сталінських концтаборів. Після червня 1941 р. — до допоміжних частин вермахту та відділів територіальної поліції, на примусові роботи до Німеччини та до дивізії «Галичина». Наприкінці 1944 р. і в 1945 р. — знову до Червоної Армії та на заслання, каторжні роботи в Сибіру абощо. За даними В. Гриневича, станом на 27 березня 1944 р. до Червоної Армії в західних областях окупованої України забрали останніх — майже 76 000 осіб[58]. Це практично все, що залишилося від боєздатного чоловічого населення краю.

РОЗДІЛ IV

Українська шахівниця. 1772–1920 рр

Головні її складові — окупація та розподіл Речі Посполитої 1772–1796 рр., І Світова війна, її наслідки та існування руського (українського) народу в реаліях конфліктних між собою і в собі політико-правових системах СРСР, Польщі, Румунії та Угорщини в 1918–1939 рр. Докладно це проаналізовано в попередніх томах цієї серії — «Загублена історія втраченої держави», «Проект «Україна»: таємниця Михайла Грушевського», «Проект «Україна»: спроба Павла Скоропадського», «Проект «Україна»: крах Симона Петлюри», в основі яких фундаментальні висновки сучасних українознавчих досліджень і збірки документів, оприлюднених у 2000–2010 рр.

Документи свідчать: станом на кінець XVIII ст. і аж до 1917 р. «українців» та «України» в юридичному, правовому та політичному сенсах не існувало. До 1796 р. існувала Річ Посполита — «двоєдина держава» Польщі та Литви трьох народів: польського, литовського та руського. У 1772–1796 рр. Австро-Угорщина, Прусія та Росія в три прийоми розбійницьки розділили між собою та окупували Республіку. До імперії Романових відійшли три воєводства, більшість населення яких становили руські люди, які лише в XX столітті (та й то не всі) почали називати себе «українцями». Сьогодні колишні Брацлавське, Київське та Подільське воєводства — центральна частина держави Україна, від Збруча до Дніпра. Практично в той же час Російська імперія встановила контроль над територією так званого «Дикого степу», заповнивши тим самим цивілізаційний вакуум на землях, які впродовж попередньої тисячі років були ареною безупинних війн. По завершенні Кримських війн Російська імперія окупувала державу Гіреїв — законних спадкоємців Чингізидів. Сьогодні це — лівобережна територія України та її Кримська автономна республіка.

Упродовж наступних 150 років Російська імперія провадила на окупованих та новоприєднаних землях політику національної, релігійної, соціальної уніфікації. Станом на 1917 р. ця політика в цілому зазнала краху. Ліквідувати соціокультурні, релігійні відмінності, які існували між населенням так званих «великоруських» та «малоросійських» губерній не вдалося. Впродовж XIX століття на території останніх викристалізувалися дві нетотожні між собою спільноти. Для спрощення викладу назвемо їх «правобережною» та «лівобережною». Умовний кордон між ними проходив по правому берегу рік Дніпро та Псел, якщо зовсім точно — по східному кордону Речі Посполитої, по кордону дії норм Статуту Великого князівства Литовського. Статут ВКЛ — це унікальна збірка римського, магдебурзького, саксонського та звичаєвого права, норми якого регулювали життя тамтешньої громади та держави від X ст.

Запровадження на цих землях дегенеративної, порівняно з цією, російської правової та політичної системи, ліквідація політичних прав і свобод шляхти, міщан, закріпачення селян, проведення принизливої для руського населення культуртрегерської політики, яка заперечувала гарантоване їм упродовж попередніх століть право на релігійну та культурну самоідентифікацію, мали наслідком відчуження абсолютної більшості людей від окупаційної влади.

Натомість тогочасне населення теперішньої Лівобережної України було переважно переселено з інших територій, і тому ставилося до російських імперських реалій набагато лояльніше за населення Правобережжя. Населення сучасної Лівобережної України в більшості інтегрувалося в природну для них систему російських ментальних і духовних цінностей та реалій. Правобережні українці в масі своїй, формально лояльні до імперії, зберегли свою мовну та культурну ідентичність, окремішність від російських культурних практик. Ніяких легальних політичних можливостей обстоювати свої права українці в Російській імперії не мали. Ментальні, культурні та духовні цінності й традиції окупантів залишалися для них чужими, неприйнятними, такими, з якими доводилося рахуватися, але не було необхідності та потреби переймати.

У той самий час розвиток тієї частини руського народу, яка опинилася під рукою Габсбургів, мав якісно відмінний від російського характер. Православне населення, яке мешкало в межиріччі Сяну, Збруча та Дністра на початку XX ст., сформувалося щонайменше в окрему народність. У серпні 1917 р. останній імператор Австрії та король Угорщини Карл дозволив називати русинів греко-католицького віровизнання «українцями», легалізувавши таким чином напівофіційне вживання у мовній практиці цього терміна. Руські (українські) піддані Габсбургів користувалися всіма політичними, економічними, соціальними та іншими правами, гарантованими решті національних, конфесійних, соціальних та інших груп мультинаціональної Австро-Угорської імперії.

У загальнополітичній площині підавстрійський руський політикум Галичини та Буковини поділявся на дві основні групи. «Старорусини», які перебували у меншості, вважали себе гілкою російського (московського) народу і були при цьому послідовними габсбурзькими лоялістами. Більшість — «мла-дорусини» — вважали себе «українцями» і великого піїтету до Австро-Угорщини не мали. В організаційному плані політичні інтереси русинів-українців в імперському парламенті представляли Українська парламентарна репрезентація, Головна українська рада, Загальна українська рада та Союз визволення України, який фінансувався з Відня та Берліна.

Сучасна Закарпатська область України впродовж попередніх 800 років перебувала у складі Угорського королівства. «Тамтешні русини, — констатує сучасний дослідник, — потерпали від сильного наступу мадяризації; також й українська національна свідомість була розвинута тут найменше».

Станом на 1917 р. російська влада не спромоглася перетравити ані окуповані території, ані народи, які їх населяли. Усі вони, насамперед поляки, євреї та українці, значною мірою зберегли свою національну, культурну, конфесійну, етнопсихологічну, побутову автентичність. Це — по-перше. По-друге, російські володарі виявилися нездатними сформулювати нову, прийнятну, зрозумілу, просту міфологію, яка би пояснювала окупованим необхідність прийняття російських стандартів. Натомість вдалося сформувати гострі економічні, майнові, соціальні, політичні, освітні, культурні та інші суперечності поміж індустріальним міським поліетнічним та аграрним сільським моноетнічним та мо-ноконфесійним середовищами. А також, значною мірою, пересварити між собою українську, польську та єврейську громади.

І Світова війна дала зброю