Проект «Україна». Жертва УПА. Місія Романа Шухевича - Данило Борисович Яневський
Кривавий, тотально руйнівний характер руської (української) Жакерії 1918–1920 рр. визначили:
— нездатність держави силовим шляхом забезпечити правопорядок;
— групу харизматичних вождів національного та регіонального масштабу, профінансованих із-за кордону;
— сурогатна політична «теорія» (сьогодні це називається «популізмом»);
— набір ударних гасел, головними з яких стали: «світ без анексій та контрибуцій», «землю — тим, хто її обробляє» та «грабуй награбоване!». Першу умову забезпечили російський імперський та Тимчасовий уряди, інші українські більшовики та їх політичні союзники в 1917 р. — соціалісти, зібрані в Українській Центральній Раді.
Події 1918–1920 рр. на території сучасної України мали за результат всеосяжну гуманітарну, цивілізацій-ну, політичну, воєнну, правову, культурну та соціальну катастрофи, які спіткали прадідів та прабабусь сучасних українців.
І Світова війна для покоління, що її пережило, стала Кінцем Світу. У буквальному значенні цих слів. Вона завершилася всеосяжною геополітичною катастрофою: припинили своє існування імперії, які формувалися впродовж попередніх століть і визначали характер історичних подій у цій частині Ойкумени. Припинили своє державницьке існування чотири імперії, чотири тогочасні світові потуги — Австро-Угорщина і Росія, які розпались і як державні цілості. Отто-манську Порту було окуповано. Німеччина втратила значні території, населені мільйонами німців (але не тільки). Переможці — Велика Британія та Франція були обескровлені в буквальному сенсі цього слова. Сполучені Штати дістали у спадок колосальні економічні та соціальні проблеми, розв’язати які керуючий клас був не здатен. Європа в цілому стояла перед реальною загрозою голоду. Старий світ добивала епідемія «іспанської хвороби», яка забрала життя мільйонів тих, кому пощастило вижити під час війни.
На карту було поставлено здатність керуючих режимів гарантувати своїм громадянам безпечні умови біологічного існування та відтворення. Суттю цих умов було забезпечення такого європейського порядку, який унеможливив би наступну європейську війну. Вирішити це і були покликані світові конференції у Версалі, Сен-Жермені й Тріаноні.
На переконання переможців, забезпечити новий порядок в Європі мала кастрація Німеччини — головного, на їх думку, винуватця тої війни. Для цього вони санкціонували створення низки так званих «лімітрофних» (тобто прикордонних) держав. Це — Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехословаччина. Основне геополітичне завдання, покладене на них, — завадити створенню континентального альянсу слов’ян і німців, спрямованого проти Франції, союзника Великої Британії та США. Унеможливити вірогідну майбутню німецьку агресію проти Франції об’єктивно могла б лише федеративна демократична Росія, складовою частиною якої неодмінно мала бути Україна. Але Росія — член Антанти, союзник переможців — своє існування в цій якості припинила.
Рішення знайшли в тому, аби створити серйозну економічну, політичну та мілітарну потугу на східному німецькому кордоні. «Створення великої Польщі було одним з основних прагнень французької воєнної стратегії», — написав у своїх спогадах британський прем’єр-міністр Ллойд Джордж. «Підстрахувати» мав союз Польщі, Румунії, Чехословаччини між собою, з одного боку, всіх їх із Францією — з другого.
Польська концепція повоєнного миру, як було добре і давно відомо, нічого іншого, крім відновлення Речі Посполитої в кордонах 1772 р., не передбачала. Саме ця фундаментальна політична ідея користувалась абсолютною і беззастережною підтримкою Франції та її союзників. Реалізувати цей план було неможливо без задоволення територіальних претензій Бухареста на Бесарабію та Північну Буковину. Реалізація плану вимагала ліквідації проголошеної без узгодження з Варшавою, Парижем і Лондоном Західно-Української Народної Республіки. Не бажаючи (та й не маючи на те політичної можливості) відмовитись від історичних прав на Східну Галичину, Польща об’єктивно зіткнулась із конфліктом між двома принципами «легітимності». А саме: між історичними правами Польщі та правом українського населення Галичини на самостійне державне існування. Саме цей конфлікт і виявився першопричиною, яка стала системоутворюючим принципом внутрішньої польської політики щодо українців у Галичині й на Волині. Ось що з цього приводу зауважив той-таки Ллойд Джордж: «Ніхто не завдавав нам стільки неприємностей, як поляки. Сп’яніла від молодого вина свободи, яку їй надали союзники, Польща знову уявила себе єдиною господаркою Центральної Європи… Право народів самостійно визначати свою національну приналежність, — підкреслював він, — було негайно відкинуте польськими лідерами». Кінець-кінцем, незважаючи на всі рекомендації та побажання Вашингтона та Лондона, Варшава через декілька років після Версаля анексувала Східну Галичину, перетворивши її на інтегральну частину II Польської республіки.
Принагідно зауважу, що конфлікту такого рівня між національною більшістю та українцями в міжвоєнних Румунії та Угорщині не було. Про Чехословаччину годі й згадувати. То був зразок дотримання політичних, культурних та національних прав національних меншин.
Українська шахівниця. Скільки «Україн» існувало в 1917–1920 р.?
Перш ніж порахувати їх, пригадаймо: впродовж 1917–1920 рр. на території сучасної України виникли, деякий час проіснували та зникли щонайменше два десятки політичних режимів, держав та їх об’єднань. Ось їх перелік.
1. Російська імперія (до її складу входили, зокрема, 9 губерній, які нині є частинами держави Україна: Волинська, Катеринославська, Київська, Подільська, Полтавська, Таврійська, Харківська, Херсонська, Чернігівська).
2. Російська Республіка (до складу якої входили ті самі губернії). 4 (17) серпня 1917 р. вперше за тисячолітню історію нашого народу на політичній мапі з’явилося легітимне та законне адміністративне автономне утворення під назвою «Україна».
Сталося це внаслідок видання легітимним російським Тимчасовим урядом документа під кострубатою назвою «Тимчасова інструкція Генерального секретаріату Тимчасового уряду на Україні». Навмисне наголошую: у XX столітті саме російський демократичний уряд був єдиним у світі (і залишався таким до 1991 р.), який у принципі визнав право українського народу на бодай якесь окреме існування, нехай навіть у формі автономії. Документ визначав: «До вирішення питання про місцеве врятування Установчими зборами по справах місцевого врядування Україною вищим, органом Тимчасового уряду є Генеральний секретаріат, який призначає Тимчасовий уряд за поданням Центральної Ради» із поширенням його юрисдикції на Волинську, Київську, Подільську, Полтавську та Чернігівську губернії (без 4 повітів). До 1 грудня 1991 р. саме така «Україна» була єдиним законним національним протодержавним утворенням на території сучасної України. «Інструкція» — це перший юридично правомочний документ, що запровадив в
