Кремлівський плагіат. Від "шапки Мономаха" до кепки Ілліча - Володимир Селезньов
Однак цим справа не закінчилася. На початку XX століття у пресі знову розгорнулася дискусія про національний прапор Російської імперії. При цьому дуже прикметно, що особливо затятими захисниками чорно-жовто-білого прапора виступали діячі вкрай правого спрямування, в уявленнях яких патріотизм нероздільно зливався з монархізмом, а національні кольори — з кольорами монархії.
Особливо відзначився в цьому напрямку якийсь Євстафій Воронєц, фахівець із православно-богословських питань, автор статей і брошур, присвячених боротьбі з нехристиянськими віросповіданнями в Російській імперії та насадженню православ’я: “Нарід російський має бути об’єднаний і в розпізнавальних російських кольорах тільки з царем і державою російською”.
Інший автор, журналіст В. Бєлінскій, автор робіт із правових питань, геральдики та генеалогії, відстоюючи чорно-жовто-білі кольори, писав: “Такий прапор здатний електризувати російські народні маси, оскільки в ньому найрельєфніше виражається національна ідея православно-східної імперії і єднання царя з російським народом, у якого воєнний заклик: «За Віру, Царя і Отєчєство»”.
Новий етап суперечок про реформу російського національного прапора припав уже на 1910–1912 роки. 10 травня 1910 року при міністерстві юстиції під головуванням товариша (заступника) міністра юстиції А. Вєрьовкіна знову було скликано Особливу нараду для з’ясування питання про російські державні національні кольори.
Більшістю голосів було вирішено, що до XVII століття не можна говорити про будь-які встановлені російські державні кольори та їхні комбінації (чорно-жовто-біла в імператорському штандарті, біло-синя — в Андріївському прапорі і біло-синьо-червона — у торговельному флоті). Вони були затверджені й узаконені вперше Петром I, тому всі три прапори цих кольорів “з історичного погляду мають однакове право на існування”. Однак у питанні, “які кольори мають бути визнані російськими державними (національними) і на яких підставах”, Особлива нарада так і не змогла дійти одностайного рішення.
“Нарада” працювала до 9 травня 1912 року, і жодних практичних наслідків її висновки не мали. Традиційний біло-синьо-червоний прапор продовжували використовувати як національний.
Проте були спроби примирити прибічників різних національних кольорів. Так, у 1914 році був виданий циркуляр міністерства внутрішніх справ, який наказував під час маніфестацій, на знак єднання царя з народом, використовувати прапори, на яких жовтий штандарт з чорним орлом (кольори імператора) накладався (у верхньому лівому кутку) на біло-синьо-червоні смуги (національні кольори).
Однак у 1914, а надто в 1917 роках урядові й народові було вже не до геральдичних диспутів.
Після Лютневої революції Тимчасовий уряд використовував як державний біло-синьо-червоний прапор. Однак триколірний прапор у Росії існував недовго — до квітня 1918 року, коли з ініціативи Я. Свердлова, голови більшовицького Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету, кольором державного прапора ухвалили “революційний” — червоний.
Заплутались остаточно
Тож яке поєднання кольорів найточніше відповідає російській історичній традиції? Це питання продовжує непокоїти росіян і досі.
В. Даль, автор відомого “Толкового словаря живого великорусского языка” переймався цим питанням: “Усі народи Європи знають кольори, масті, фарби свої — ми їх не знаємо і плутаємо, підіймаючи невлад різноколірні прапори. Народного кольору в нас немає; колір армії зелений і яскраво-червоний; казенний колір, воєнний, георгіївський: білий, жаркий, чорний (срібло, золото, чернь), і це самий колір значків (кокарди); стяги наші і фортечні прапори різноколірні; морський воєнний прапор білий з андріївським хрестом; торговельний: білий, синій, червоний, уздовж; які саме кольори піднімати і носити на собі, якими прикрашати будівлі та ін. при мирних народних урочистостях?”
Як уже зазначалося, Росія тривалий час узагалі не мала державного прапора. В допєтровську епоху були окремі, спочатку великокнязівські, а потім царські стяги, прапори полків — усі найрізноманітніших забарвлень. Так, народне ополчення 1612 року, вирушаючи воювати з поляками, формувалося під прапором князя Д. Пожарского. Приймаючи присягу “царю и отечеству”, виносили полковий стяг, а не національний прапор, якого тоді ще не було.
За Петра I вперше з’явилися імператорський штандарт, військово-морський Андріївський прапор, і, нарешті, біло-синьо-червоний торговельний морський прапор. Однак біло-синьо-червоний стяг був саме прапором торговельного флоту, причому спеціально створеним на європейський лад, для торгівлі з тими самими європейцями. Тому тлумачення біло-синьо-червоного прапора як державного в сучасній Росії, як і двісті років тому, не завжди сприймають однозначно.
Це і зрозуміло. Що може бути величного і як можна пишатися торговельним прапором, кольори якого були штучно прив’язані (і нав’язані) до Росії Пєтром I? І хоча росіяни не заперечують усіх заслуг цього царя-реформатора перед імперією, все ж багато з них вважають, що тут він явно перебрав міру, просто скопіювавши чужі кольори.
Навпаки, чорно-жовто-білий прапор Алєксандра II сприймався як імперський, урядовий, на відміну від біло-синьо-червоного прапора торговельного флоту Росії. З імперським прапором у свідомості росіян пов’язувалися уявлення про велич і могутність держави.
Співіснування двох прапорів до 70-х років XIX століття було не дуже помітним, проте поступово виникало питання про “подвійність” найважливішого державного символу Росії. По-різному цю двоїстість сприймало і російське суспільство. Деякі оборонці російського самодержавства вважали, що ні про які прапори, крім імперського, узаконеного імператором, не могло бути й мови — цар і народ мали бути єдині. Прибічники демократичних перетворень згуртувалися під торговельним біло-синьо-червоним прапором, що його опоненти сприймали як символ антиурядових політичних рухів тих років. Саме ці кольори відстоювали й ліберальні кола, які пояснювали, що в
