Князі Острозькі - Ярослав Ярославович Хаврук

Передбачаючи можливе збройне протистояння, В.-К. Острозький разом із дружиною виїхав із Тарнова до добре укріпленого замку у Вевюрках, прихопивши з собою найцінніші речі. Весною 1570 р. розпочалися справжні військові дії. Тисячний загін малопольської шляхти на чолі з А. Зборовським у ніч з 17-го на 18 квітня оточив Тарнов, і противники В.-К. Острозького взяли Тарновський замок. Однак місто, позитивно налаштоване до князя, не здавалося. Цей збройний конфлікт викликав великий резонанс у Польщі. Король змушений був створити спеціальну комісію для розслідування справи.

А тим часом на допомогу противникам В.-К. Острозького йшли угорські загони, навербовані О. Лаським. Отже, конфлікт почав набирати міжнародного характеру. Сенатори та посли, що збиралися на сейм до Варшави, пригрозили войовничим «тарновчикам», що підуть проти них спільним походом як на «неприятелів держави», а також назвали їх зрадниками, які приводять у державу чужоземні війська. Король покликав винуватців конфлікту на сеймовий суд. Це певним чином остудило їхні гарячі голови. В.-К. Острозький привів свої загони з Волині. Вони зняли з Тарнова облогу й оточили замок, де сховалися бунтівні «тарновчики».

Поки сейм розглядав «Тарновську справу», 1 липня 1570 р. при пологах померла дружина В.-К. Острозького Софія, народивши йому сина. Смерть дружини викликала депресію князя. Тим більше, що застала вона його на сеймі у Варшаві. Зрештою, 8 липня того ж року король вирішив питання з «тарновською спадщиною» на користь В.-К. Острозького (правда, не зовсім так, як хотілося князю) – землі Тарновщини тепер переходили у володіння Василя-Костянтина.

Хоча виграв справу В.-К. Острозький дуже дорогою ціною, проте цей виграш значив для нього дуже багато. Чи не вперше русин отримав таку значну перемогу над поляками на території Королівства Польського. До того ж Тарновщина включала етнічні українські території на Заході, яким з часом В.-К. Острозький почав приділяти значну увагу. Він посприяв розбудові карпатського села Тухля. Задля зміцнення своїх позицій на Тарновщині В.-К. Острозький розпочав тут будівництво фортифікаційних споруд. Чи не найкращим прикладом такої діяльності може вважатися замок у Старому Селі поблизу Львова, який вважається одним із найбільших у Західній Україні. Замок зведений у формі неправильного п’ятикутника з вежами на кожному куті і шостою посередині південної стіни. Мистецьке оформлення замкових споруд зачаровує й понині, хоча замок повністю не зберігся.

Невдовзі після отримання Тарновщини Василь-Костянтин повертає в майже повному обсязі спадщину свого батька. 25 січня 1573 р. помер чоловік Гальшки Лукаш Гурка. Закономірно, могли знову з’явитися претенденти на руку княгині. Василь-Костянтин, бажаючи не допустити цього, повівся рішуче. Він як опікун Гальшки послав свого сина Януша, аби той привіз її до Дубна, що й було зроблено десь у серпні – на початку вересня цього року.

Розпочався новий виток боротьби за «острозьку спадщину». У вересні 1573 р. до луцьких ґродських книг був внесений заставний запис, підписаний Гальшкою, за яким вона визнавала перед дядьком велетенський борг у сумі 152 400 коп грошей литовських. У рахунок цього боргу записувалися всі маєтності Гальшки. Даний борг «обґрунтовувався» тим, що Василь-Костянтин мав витратити гроші на звільнення матері Гальшки, Беати. Як уже зазначалося, остання неофіційно була ув’язнена своїм чоловіком О. Лаським у замку Кежмарк. Заради справедливості слід сказати, що В.-К. Острозький справді зробив певні кроки для звільнення Беати і вона отримала волю. Однак ця непогамовна жінка недовго втішалася свободою. Будучи хворою, вона так і не змогла покинути Словаччину, де й померла в 1576 р. Щодо О. Ласького, який реально володів маєтностями Гальшки й Беати, то він ще за життя останньої одружився. Це було двоєженство (бігамія), яке каралося законами християнських держав. Незважаючи на різні інтриги, до яких вдавався О. Ласький і про які можна довго розповідати, він все ж втратив «свою» частину Острожчини, і вона реально перейшла до Василя-Костянтина.

Формально крапку в передачі частки Острожчини сім’ї Василя-Костянтина поставив заповіт Гальшки, даний у Турові 16 березня 1579 р. Згідно з цим документом, княгиня передавала свої маєтності після смерті синам свого дядька – Янушу, Костянтину, Олександру. Проте тут був один нюанс: як уже йшлося, ці маєтності були заставлені В.-К. Острозькому, який фактично володів ними. Тобто цей заповідний запис міг означати лише те, що після смерті Василя-Костянтина вони перейдуть до його синів. Цікаво, що в заповіті Гальшки вперше згадана академія Острозька. На її потреби, а також на шпиталь і на монастир Святого Спаса біля Луцька княгиня жертвувала 6 тисяч грошей лічби литовської – на той час доволі значну суму. Невдовзі після цього Гальшка померла. Точна дата її смерті невідома, але дослідники припускають, що це сталося в 1582 році.

Таким чином, В.-К. Острозький, зосередивши у своїх руках спадщину свого батька та Яна Тарновського, став найбагатшою людиною Речі Посполитої. Згодом про його багатство почнуть складати легенди, про те, як щедро тратив князь гроші, в тому числі й на непотрібні витребеньки. Однак, як це часто буває в легендах, у цих розповідях є чимало вигадок і перебільшень.

Незважаючи на величезне багатство, «вага» князя в політичному житті Речі Посполитої не була співмірною його статкам. Це ніби є ще одним доказом того, що в політиці не завжди гроші відіграють головну роль. І обставини життя, і виховання, й освіта не зробили з Василя-Костянтина «великого політика». Він віддавав перевагу облаштуванню власного князівства перед політичною грою в Речі Посполитій. Зрештою, у великих політичних іграх він не завжди поводився вміло і не завжди йому фортунило.

Щоправда, назвати його маргінальним політиком не можна. У середині 70-х рр. ХVI ст., після смерті короля Сигізмунда Августа, який не залишив після себе спадкоємця, відбулися в короткому часі двоє виборів королів. Спочатку обрали на престол француза Генріха Валуа, який швидко втік до Франції, а потім – угорця Стефана Баторія. У період безкоролів’я серед можливих претендентів на корону називалося й ім’я В.-К. Острозького. Однак його кандидатура була малореальною – тим більше, що він дотримувався православного віровизнання.

І все ж, на нашу думку, ці малореальні претензії на королівське достоїнство, підігріті відповідними чутками, не могли не вплинути на В.-К. Острозького. Він починає демонструвати свої «королівські амбіції» – правда, не стільки на загальнодержавному рівні,