Князі Острозькі - Ярослав Ярославович Хаврук
Формально руські можновладці (а з-поміж них і В.-К. Острозький) нічого не втрачали. Вони разом зі своїми землями перейшли з однієї державно-політичної структури в іншу, зберігши при цьому свої привілеї. Більше того, саме після Люблінської унії спостерігається новий спалах князівської потужності. «Княжата головні» спрямовують свою енергію на закріплення позицій у регіонах, де знаходилися їхні маєтки. Вони перетворюють свої володіння на «держави», стаючи там повними господарями. Навіть відмовляються виконувати королівські й сеймові постанови. Князі розширюють свої володіння далі на південь і схід – степові території України, освоюючи пустки і скуповуючи землю в дрібної шляхти. Вони відразу перебирають на себе або на своїх родичів місцеві посади старост. Наприклад, В.-К. Острозький перебирає на себе староство Білоцерківське, яке згодом передає сину Янушеві. Януш же тримав також староства Богуславське, Канівське, Корсунське, Переяславське, Черкаське. Посади старост давали можливість контролювати перерозподіл землеволодінь у регіоні й забезпечували чималі прибутки.
Ця інвазія руських, переважно волинських, можновладців на землі Центральної України, яка підтримувалася урядовими колами Корони Польської, мала як свої позитивні, так і негативні наслідки. З одного боку, йшло освоєння нових земель, та з другого – спостерігалося витіснення звідси дрібних землевласників, зокрема козаків. Звідси конфлікти між козаками й переважно руськими, а не польськими (!) землевласниками. Ці конфлікти виливалися в козацькі повстання, кульмінацією яких можна вважати Хмельниччину. Пригадаймо, що перше велике повстання українських козаків під проводом К. Косинського було спрямоване не проти поляків, а проти своїх же князів Острозьких, а головний суперник Богдана Хмельницького, «гроза козаків» Єремія Вишневецький, був не польським, а руським князем, родові володіння якого знаходилися на Волині.
На жаль, не всі домовленості, укладені під час Люблінського сейму 1569 р., виконувалися. Зокрема, це стосувалося збереження привілеїв православної церкви. Після унії спостерігаємо поступову втрату православними своїх позицій в Україні та Білорусії. Але чи була винна в цьому лише Люблінська унія? Звісно, урядові кола Речі Посполитої проводили прокатолицьку політику. Однак чи мала б ця політика поважні наслідки без підтримки її руськими можновладцями? Адже останні – про це вже йшлося – були майже абсолютними господарями у своїх володіннях.
Саме наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. бачимо поступовий перехід українських князів та шляхти з православ’я в католицизм. Торкнулося це й родини В.-К. Острозького. Два його сини, Іван (Януш) та Костянтин, змінили віру на католицьку. В українській історіографії часто релігійні конверсії трактувалися як результат насильства з боку католиків. Насправді ж руських князів та шляхтичів ніхто не силував до цього. Здебільшого то була справа їхнього особистого вибору. Маючи змогу бувати в Польщі та країнах Західної Європи, вони знайомилися з надбаннями західноєвропейської (переважно католицької) культури, яка ввібрала в себе елементи Ренесансу. Католики пропонували кращу систему освіти, ніж православні, у них було розвинуте книговидавництво, театр, образотворче мистецтво, скульптура, архітектура. У такій ситуації православні князі й шляхтичі віддавали перевагу католикам перед православними. Звісно, були й інші причини – політичні, міркування кар’єрного росту тощо. Проте культурний чинник відігравав чи не найголовнішу роль.
Певно, одним із перших руських аристократів, який усвідомив небезпеку культурної експансії католиків, був В.-К. Острозький. Тому бачимо, що саме незадовго після Люблінської унії він засновує Острозьку академію (близько 1576 р.), закладає в Острозі одну з найбільших друкарень у той час в Україні, видає Острозьку Біблію (1580—1581 рр.), при його дворі формується гурток вчених-полемістів, які дискутували з католиками. В.-К. Острозький намагався створити такий модернізований варіант руської (української) культури, яка б, залишаючись православною в основі своїй, ввібрала досягнення культури західноєвропейської і могла дієво протистояти наступові католицизму.
Однак повернімося до Люблінської унії. Компромісна позиція В.-К. Острозького під час Люблінського сейму 1569 р. обумовлювалася й суто особистими моментами. Річ у тім, що саме тоді розгорнулася боротьба за «тарновську спадщину», на яку претендував князь. І йому в цій справі конче потрібна була підтримка короля. Згода В.-К. Острозького на унію може виглядати як «політичний бартер»: я підписую унійний акт, але мені дають можливість заволодіти землями мого тестя.
Історія боротьби за «тарновську спадщину», що супроводжувалася драматичними моментами, виглядає таким чином. У 1561 р. помер коронний гетьман Ян Тарновський, залишивши після себе величезні земельні володіння. Його маєток вважався найбільшим у Короні Польській. Незадовго після цього, у 1567 р., помер його син Ян Криштоф, котрий успадкував ці маєтності. У такій ситуації прямою спадкоємницею Тарновщини стала Софія – дружина Василя-Костянтина.
Незадовго перед смертю Яна Криштофа, дізнавшись про його хворобу, В.-К. Острозький негайно прибув до Тарнова. Треба віддати належне Василю-Костянтину: коли йшлося про маєткові справи, він діяв рішуче та енергійно. У певному сенсі це була його стихія. На руках В.-К. Острозького і помер Я. К. Тарновський. Князь відразу перебрав на себе господарювання й організацію поховання швагра. Він розпустив залогу Тарновського замку, а на їхнє місце привіз своїх воїнів.
Відтоді почалася жорстока боротьба за Тарновщину з представниками бічних ліній роду та іншими зацікавленими особами, що набула навіть міжнародного характеру. Та, власне, тут було за що боротися. Адже після покійного в спадок мали перейти місто Тарнов із замком, 80 сіл у Краківському й Сандомирському воєводствах, місто Хмелів та значна частина міста Опатова, 12 сіл на Перемишлянщині, місто Тернопіль з волостю, Тухля, Сколе та 12 інших сіл у Карпатах, 20 сіл на Львівщині та маєтність Раудніце з околицями в Чехії.
В.-К. Острозький, ведучи боротьбу за Тарновщину, намагався продемонструвати своє безпосереднє відношення до тестя й швагра. Після організованого князем пишного поховання Яна Криштофа він спорудив йому, як і гетьману, ошатний надгробок, котрий став найкращим ренесансним надгробком у всій Польщі.
Претендентом на «тарновську спадщину» став один із представників бічної лінії роду – Станіслав Спитка Тарновський. Йому в цій справі допомагали коронний мечник Андрій Зборовський та уже згадуваний молодий чоловік Беати Ольбрехт Ласький, який у черговий раз скористався нагодою допекти В.-К. Острозькому. Ситуація особливо загострилася під час Люблінського сейму 1569 р. Тоді В.-К. Острозький демонстративно виїхав до Тарнова, даючи зрозуміти королю, що його позиція буде залежати від вирішення справи успадкування Тарновщини. Сигізмунд ІІ Август, зі свого боку, затягував вирішення питання, не виявляючи
