Князі Острозькі - Ярослав Ярославович Хаврук
Під час «війн» з Беатою, а потім її молодим чоловіком Василь-Костянтин продовжує робити політичну кар’єру, піклується про розширення свого домену. Важливим у цьому плані для князя став 1559 рік. Тоді він отримав посаду київського воєводи. Київське воєводство охоплювало значну частину території сучасних українських земель. До його складу входила не лише Київщина, а й Житомирщина, землі центру й частково сходу України, що межували з Диким полем. Посада київського воєводи як давала чималі прибутки князеві, так і робила його одним із найвпливовіших політиків Великого князівства Литовського. Водночас вона накладала на Василя-Костянтина велику відповідальність. Адже Київське воєводство потерпало чи не найбільше від нападів кримських татар. Також на його землях у той час починалося формування козацтва як окремого стану з вираженими соціально-політичними претензіями. Попри те, що у В.-К. Острозького виникали серйозні конфлікти з козаччиною, про що йтиметься далі, його діяльність все ж сприяла розвитку цього нового військового стану. Загалом же уряд воєводи київського дав князю не лише дивіденди, а й створив численні проблеми.
По-різному можна оцінювати урядування В.-К. Острозького в Київському воєводстві. Дехто наголошує, що він недостатньо приділяв уваги укріпленню Києва, боротьбі з татарськими нападами тощо. Частково ці закиди є справедливими. Дійсно, увага князя більше була зосереджена на його волинських маєтностях і не часто бував він на Київщині. Та це лише один бік медалі. Усе ж за часів В.-К. Острозького в Київському воєводстві спостерігалося певне господарське піднесення, поступово йшло освоєння нових земель. У результаті цього воєводство перетворилося на одного з найбільших виробників зернових, які йшли на експорт у Західну Європу. Набирало тут силу козацтво, яке з часом стало домінуючою силою в цьому регіоні. Зрештою, за часів Василя-Костянтина Київ почав формуватися як значний релігійно-культурний осередок України. І здійснювалося це не без сприяння В.-К. Острозького.
Будучи одним з провідних представників політичної еліти Великого князівства Литовського, Василь-Костянтин не міг стояти осторонь такої події, як Люблінська унія 1569 р. На жаль, в українській історичній літературі ця подія подається однобічно, часто в негативному плані. Йдеться переважно про те, що унія відкрила широкі можливості для польської й католицької експансії на українські землі.
Насправді ж ця подія була складним явищем. І тому не слід, оцінюючи її, застосовувати тенденційний однобічний підхід. Зближення Королівства Польського й Великого князівства Литовського почалося ще в кінці ХIV ст., коли була укладена Кревська унія (1385 р.). Відтоді королі польські, як правило, водночас були великими князями литовськими. Щоправда, Велике князівство Литовське жило за своїми законами, відмінними від законів польських, і зберігало статус самостійної держави.
Король Сигізмунд ІІ Август прагнув ще більше зблизити ці політичні утворення, створити державу федеративного типу. Однак такі дії викликали спротив з боку провідних політичних кланів Великого князівства Литовського, зокрема князів Радзивіллів, які боялися втратити свої привілеї. У 1569 р. король, він же й великий князь Литовський, скликав у Любліні сейм, де були представлені як польські, так і «литовські» депутати і де мало вирішитися питання унії.
Т. Кемпа, який детально вивчив матеріали сейму і позицію на ньому В.-К. Острозького, вважав, що для князя належність Волині, а відповідно і його володінь, до Великого князівства Литовського чи до Королівства Польського була справою другорядною, головним для нього було збереження своїх маєтностей, станових привілеїв, а також привілеїв православної церкви. Таку позицію займала і його дружина. Перед від’їздом В.-К. Острозького до Любліна на сейм вона ніби сказала йому: «Шануй своє становище і свій та предків своїх княжий маєстат, не зважай, що я в тебе полька». Чи прозвучали насправді ці слова, чи це лише гарна легенда, сказати щось певне не можемо.
Князь намагався тримати дистанцію як до «литовців», що не хотіли унії, так і до польських делегатів, котрі форсували створення єдиної держави. Події розвивалися драматично. У ніч з 28-го на 29 лютого 1569 р. чільні представники «литовської» делегації таємно виїхали з Любліна. Частина руських делегатів, у тому числі В.-К. Острозький та Стефан Збаразький, залишилися в місті, але не виявляли себе на сеймі. Василь-Костянтин навіть проігнорував зустріч з королем, заявивши, що не може представляти «литовську» делегацію, до того ж почувається хворим. Шостого березня він залишив Люблін і подався до Тарнова під приводом хвороби своєї дружини, запевнивши при цьому Сигізмунда Августа, що при потребі негайно повернеться.
А тим часом польські делегати підняли питання про прилучення до Королівства Польського Підляшшя та Волині. З часом постало питання й про приєднання Київського й Брацлавського воєводств. Лідер «литовських» самостійників князь Миколай Радзивілл Рудий негайно скликав нараду «литовців» та русинів у Вільно. Однак В.-К. Острозький та значна частина руських можновладців туди не поїхали. Король, зробивши хід у відповідь, видав універсал з вимогою делегатам негайно прибути на сейм у Люблін під загрозою позбавлення посад та конфіскації володінь. В.-К. Острозький відмовився приїхати до Любліна, як і до Вільно, заявляючи про свою хворобу.
Волинські делегати на Люблінському сеймі, частина з яких були клієнтами Василя-Костянтина й діяли узгоджено з ним, заявили, що не будуть вирішувати питань без «литовських» делегатів. Сам В.-К. Острозький свідомо відтягував свій приїзд на сейм, хоча Сигізмунд ІІ Август кілька разів призначав «кінцевий термін» прибуття делегатів. Лише під тиском короля і погроз конфіскувати маєтки руські можновладці (практично одночасно, що свідчить про узгодженість їхніх позицій) прибули до Любліна. З-поміж них був і В.-К. Острозький. Сталося це 23 травня.
Наступного дня відбулися своєрідні «політичні торги» між королем і руськими, власне українськими, можновладцями. Останні висунули дві головні вимоги: збереження традиційного особливого статусу руських князів, а також збереження привілеїв православної церкви. Сигізмунд ІІ Август прийняв ці умови. Після цього руські магнати підписали акт про входження Волинського, Київського та Брацлавського воєводств до Корони Польської. Підляшшя було інкорпороване ще до того. Двадцять п’ятого травня король видав універсал про це приєднання з наказом шляхті означених земель присягнути на вірність Короні Польській. Інакше їхні володіння можуть бути конфісковані.
Після такої «зради» руських делегатів «литовці» змушені були піти на компроміс
