Князі Острозькі - Ярослав Ярославович Хаврук

ієрархії Великого князівства Литовського, право патронату щодо окремих церковних володінь зробили князя реальним покровителем цієї конфесії. Наприклад, він надав підтримку православним міщанам Львова, релігійні права яких були значно обмежені католиками. За його сприяння у Львові була відновлена православна єпископська кафедра, і це місто стало головним православним релігійним осередком на Галичині. Прикметно, що син Костянтина Івановича, Василь-Костянтин, підтримував тісні зв’язки з православним Львовом – як місцевим православним єпископом Гедеоном Балабаном, так і львівськими братчиками.

Загалом, вважає Т. Кемпа, К. І. Острозький мав великі заслуги перед православною церквою. Завдячуючи князю перестали діяти у Великому князівстві Литовському заборони щодо будівництва храмів та здійснення православних обрядів. Також зменшився тиск світських осіб на церковні структури, спостерігалося певне піднесення християнської моралі. Розвивалося і чернече життя. Згадуваний дослідник навіть вбачає вияв особливої релігійності князя в тому, що він надав своєму родовому місту Острогові герб із зображенням замкового п’ятибанного Богоявленського собору, який же сам і розбудував.

Очевидно, князь розумів ті виклики, які в той час постали перед православною церквою на українських та білоруських землях. На заході Європи в той час почалися значні зміни в церковному житті, і рано чи пізно вони мали досягнути й православного Сходу.

Незважаючи на відносно широку репрезентацію діянь К. І. Острозького у «високій» літературі, у фольклорі представлений він менше. В Острозі існувала одна легенда про нього, однак князя вона стосувалася, радше, опосередковано. У цій легенді простежується своєрідний симбіоз уявлень про Костянтина Івановича як про полководця і як про релігійну людину. В інтерпретації Йосипа Новицького ця легенда виглядає таким чином: «Якось м. Слуцьк оточили татари. Ні князя, ні родини його не було в місті, війська мало, та і те в паніці. І ось дочка князя князівна Олександра, яка випадково залишилася тут, сама організовує захист і посилає гінця до князя К. І. Острозького за допомогою і за іконою князів Острозьких (Межирицької Божої Матері), яка завжди допомагала князям Острозьким у битвах. Сили небесні вмить принесли ікону повітрям, і княжна прогнала втричі більшу рать татарську. З’явився князь і, здивований розумом та геройством князівни, тут же запропонував їй одружитися з ним».

З цієї легенди яскраво постає перед нами образ К. І. Острозького. З одного боку, цей князь – знаменитий полководець, який здатний захищати людей від наїздів татар, з другого – релігійна людина. Він, дотримуючись релігійних традицій, що існували в його родині, шанує Межирицьку Божу Матір, і, судячи з контексту легенди, вона допомагає йому в ратних справах.

Сама ж ікона Межирицької Богоматері, яка вперше згадується у зв’язку з особою Костянтина Івановича, стала фамільною іконою родини Острозьких. Знаходилася і знаходиться вона в Межирицькому монастирі, і її вважають чудотворною. Шанують ікони не лише православні, а й католики.

Однак релігійні традиції дому Острозьких за часів Костянтина Івановича мусили зазнати певних змін. Життя князя припало на той період, коли після завоювання турками Візантії та падіння Константинополя спостерігалася деградація візантійської культури та релігійності. Релігійність же та елітарна культура Русі, в тому числі й українських земель, мала своїм джерелом Візантію. Тепер це джерело «змаліло», втратило попереднє значення.

Водночас у кінці ХV – на початку ХVІ ст. відбувається активне проникнення культури Ренесансу в Польщі та Великому князівстві Литовському. Осередком цієї культури стає королівський двір. Цьому сприяло одруження короля Сигізмунда І з італійкою Боною Сфорца. А, як відомо, Костянтин Іванович був наближений до цих осіб і підтримував з ними тісні зв’язки. Не дивно, що окремі ренесансні моменти простежуються в діяльності князя. За його часів був перебудований Богоявленський собор. На жаль, він не зберігся в первісному вигляді. У кінці ХІХ ст. цей храм відреставрували, а фактично – побудували по-новому в російському стилі. Однак до нас дійшли зображення руїн Богоявленського собору з ХVIII – ХІХ ст. Вони дають підстави вважати, що храм за часів Костянтина Івановича перебудували в готичному стилі з деякими ренесансними елементами.

Також, як уже про те йшлося, при дворі Костянтина Івановича, імовірно, був створений «Волинський короткий літопис», який поєднав елементи давньоруської книжності з елементами ренесансної культури.

Ця ренесансовість, поєднана з давньоруськими традиціями, дістала продовження в діяльності сина Костянтина Івановича, Василя-Костянтина.

Некоронований король України-Русі

Державні справи, військові клопоти не дали можливості Костянтину Івановичу одружитися в молоді роки. Лише після московського полону, у 1509 р., у віці майже п’ятдесяти років, він одружився з княжною Тетяною Семенівною Гольшанською.

Гольшанські вели свій рід від литовських князів Гедиміновичів. Однак представники цієї династії, володіючи землями на території сучасної Білорусії та Волинського Полісся, прийняли православ’я й руську культуру. Одну з представниць роду Гольшанських, Юліанію, навіть канонізувала православна церква. Сталося це, очевидно, як і з князем Федором Острозьким, за часів Петра Могили. А ще одна представниця цього роду, Анастасія Юріївна, замовила переписувати уже згадуване Пересопницьке Євангеліє, яке стало для українців національною реліквією.

Тетяна Гольшанська подарувала своєму чоловікові лише одну дитину – хлопчика Іллю. У 1522 р. вона померла. Костянтин Іванович, якому тоді виповнилося більше шістдесяти років, невдовзі після її смерті знову одружується. У той час, коли смертність була надзвичайно високою, залишати після себе спадкоємцем лише одну дитину вважалося справою ризикованою. Рід міг легко перерватися. І справді, Ілля помер у відносно молодому віці – у двадцять дев’ять років, одружившись незадовго перед своєю смертю. Після себе він залишив дочку Єлизавету (Гальшку), яка народилася уже після його кончини.

Другою дружиною Костянтина Івановича стала княжна Олександра Семенівна Слуцька. Слід зазначити, що Слуцькі були наступниками князів Олельковичів, які правили в Київському князівстві перед його ліквідацією. Саме за правління Олельковичів у Києві в другій половині ХV ст. спостерігалося культурне піднесення, так званий Олельківський ренесанс. Саме з ним пов’язують появу в українській культурі нових текстів філософського характеру, перекладених з арабської мови. Не виключено, що культурні традиції роду Олельковичів хоча б частково були перейняті Олександрою Слуцькою. Можливо, вона посприяла тому, щоб київською старовиною зацікавився її нащадок. Принаймні у Василя-Костянтина спостерігається інтерес до київських релігійно-культурних традицій, а його панегіристи спеціально підкреслювали, що князі Острозькі ведуть свій початок від Володимира Святого, що колись давно княжив у Києві.

Імовірно,