Князі Острозькі - Ярослав Ярославович Хаврук

І. Острозького на один рівень з монаршими особами. «Не зайве буде сказати, – зазначав В. Шевчук, – що традиція рівняти Острозьких, які були нащадками Данила Галицького, з царями згодом поширилась в українській поезії й подавалася вже не завуальовано».

Цікаво, що в контексті похвали «Волинського короткого літопису» Костянтин Іванович виступає як борець проти «поганих», «невірних». І, відповідно, такими «поганими» виступають московити.

Співставивши князя К. І. Острозького з біблійним Авієм, царем іудейським, літописець звертається до давньоримського історика Тита Лівія і порівнює свого героя з вірменським царем Тигранісом. Таке порівняння, як і звернення до Тита Лівія, цілком у дусі ренесансної культури.

Отже, «Волинський короткий літопис», зберігаючи деякі елементи давньоруської культури, спробував витворити образ князя К. І. Острозького уже в дусі ренесансному. Це була одна з перших (а можливо, й перша) пам’ятка такого типу, яка поєднувала давньоруську традицію й ренесансне новаторство. Не виключено, що основна частина цієї пам’ятки була створена при дворі Костянтина Івановича, який виявляв ренесансні зацікавлення.

До кінця життя князь К. І. Острозький залишався гетьманом Великого князівства Литовського. У 1511 р. став каштеляном Віленського замку, а в 1522 р. – троцьким воєводою. Це були найвищі пости у владній ієрархії князівства, котрі могли обіймати лише католики. Те, що їх, усупереч наявним правилам, отримав православний, свідчило про неабиякі здібності й здобутки князя.

Слава про його військовий талант і перемоги зберігалася тривалий час. У поемі С. Пекаліда «Про Острозьку війну…», яка була написана майже через сімдесят років після смерті Костянтина Івановича, про нього говориться таке:

Ось Костянтин, що Олімп нам послав його, військом звитяжним Славу дідів відновив і колишні батьківські мистецтва. Воїн який він і скільки здобув перемог він славетних, Свідчить про це його слава, що скрізь розійшлася в народі, І Борисфен-ріка, що усіма управляє річками, І Березина, ріка повноводна: ходив він в походи На ворогів, щоб помститись стократно Московській державі. Скільки разів він блискучий свій меч замочив кров’ю, то скаже Ось Ольшаниця, а знов про відвагу хороброго серця Свідчать розкидані трупи ворожі по нивах широких. Костянтин Іванович Острозький як релігійно-культурний діяч

Окрім військових справ, Костянтин Іванович велику увагу приділяв справам церковним та культурним. Завдяки його сприянням були зміцнені позиції православної церкви у Великому князівстві Литовському, фундовано чимало православних храмів та монастирів у Вільнюсі, Новогрудку, Дубні, Острозі, Турові, Межиричах, Дермані та інших містах і селах. У 1507 р. король польський і великий князь Литовський Сигізмунд І передав К. І. Острозькому право патронувати багатий Жидиченський монастир, відомий ще з часів Київської Русі (до цього монастиря, як свідчать літописні джерела, приїздив молитися Данило Галицький). Факт передачі цієї обителі під патронат Острозьких став важливим у процесі перетворення цих князів на символ опори православної церкви. У 1508 р. Костянтину Івановичу надали місто Турів, що було центром окремої Турово-Пінської єпархії. Розташування центру єпархії в приватному володінні, очевидно, посприяло перетворенню в єпископську резиденцію Острога, домоначального града Острозьких. Документи дають підстави вважати, що Острог став центром єпархії не раніше ХVI ст. Ще більше піднявся авторитет Костянтина Івановича, коли в 1521 р. йому надали право керувати маєтками Київської митрополії по смерті митрополита Йосифа Солтана.

Велику увагу князь приділяв Києво-Печерському монастирю. Судячи з деяких фрагментарних повідомлень, він намагався створити при великих монастирях культурні осередки зі своїми школами, бібліотеками, майстернями з переписування книг. Існує навіть думка, ніби князь подарував у 1531 р. друкарню для Києво-Печерської лаври і відтоді почалося друкарство в Києві. Правда, ця думка видається малоймовірною. До того ж у 1531 р. князь уже помер. Однак легенда відображає релігійно-культурні зацікавлення Костянтина Івановича. Деякі дослідники навіть висловлюють думку, що він все-таки сприяв розвитку книгодрукування у східнослов’янському регіоні, допомагаючи першодрукарю Франциску Скорині, коли той працював у Вільно.

У діяльності Ф. Скорини маємо органічне поєднання нових культурних тенденцій, що йшли із Заходу, із руськими православними традиціями. Він був людиною ренесансного типу, про що засвідчують його передмови до празьких біблійних видань. Водночас Ф. Скорину слід розглядати як дітище «третьої комінікативної революції», пов’язаної з появою книгодрукування і, власне, масової комунікації. Також у його діяльності можна вбачати й певні елементи Реформації, що виявлялося в зверненні до народної мови при виданні біблійних текстів.

Зв’язки Костянтина Івановича із Ф. Скориною видаються цілком імовірними. Відомо, що першодрукар, повернувшись із Праги, де опублікував низку біблійних книг, працював деякий час лікарем у віленського єпископа Яна. Останній мав маєтності на південній Волині поряд із володіннями Острозьких. Зокрема, йому належав Кременець, який за часів цього єпископа був значно укріплений і перетворений на потужну фортецю. Є навіть думка, що Ф. Скорина після Праги оселився в Кременці й мав намір тут продовжити свою видавничу діяльність. Принаймні на південній Волині існувала Скориненська традиція. Тут з’явилися подібні до скориненських переклади біблійних книг простою мовою, найбільш відомий із яких є зіньківсько-маначинський список. У контексті цієї традиції треба осмислювати й появу знаменитого Пересопницького Євангелія. Простежуються певні скориненські впливи в оформленні Острозької Біблії. Водночас православні ортодокси на Волині, зокрема Андрій Ярославський, критикували діяльність Ф. Скорини. Отже, шляхи Костянтина Івановича й першодрукаря могли пересікатися – чи то на Волині, чи то у Вільно. А князь міг виношувати ідею створення кириличної друкарні на українських землях. Можливо, така друкарня й була створена. Звідси легенда, ніби Костянтин Іванович заснував її в Києво-Печерській лаврі. Зрештою, показово, що син Костянтина Івановича, Василь-Костянтин, зацікавився книгодрукуванням, створивши найпотужніший видавничий осередок на українських землях у кінці ХVI – на початку ХVII ст. А знаменита друкарня Києво-Печерської лаври, що виникла на початку ХVII ст., мала відношення до князів Острозьких, оскільки біля її витоків стояли люди, що навчалися в Острозькій академії або свого часу служили князю В.-К. Острозькому.

Князь К. І. Острозький часто втручався в релігійне життя, намагаючись всіляко підтримати православну церкву. Його високе становище у владній