Світова гібридна війна: український фронт - Володимир Павлович Горбулін

Неспроможність міжнародних організацій ухвалювати своєчасні та адекватні заходи для вирішення кризових ситуацій у регіоні свідчить про низьку ефективність існуючих глобальних та регіональних безпекових механізмів, ставить на порядок денний питання про їх реформування і адаптацію до сучасних тенденцій світового розвитку. Це стало особливо очевидним на прикладі Ради Безпеки ООН, дії якої виявилися практично заблокованими РФ, що зводить нанівець спроби врегулювати україн­сько-­російську кризу за допомогою міжнародних механізмів безпеки.

Внаслідок кризи, започаткованої агресією РФ в Украї­ні, на поверхню вийшли не лише вияви інституційної слабкості організацій з питань міжнародної безпеки, а й тактичні і стратегічні прорахунки в оцінці та розумінні природи постбіполярного середовища безпеки, яких припустилися як згадані організації, так і ключові міжнародні гравці. Уявлення про зменшення значення «жорстких загроз» у європейському просторі виявилися передчасними. Далася взнаки й тенденція до постійного скорочення видатків на оборону в країнах — членах НАТО.

Кризу системи міжнародної безпеки не можна зводити лише до питання неефективності міжнародних організацій. У їхній структурі від початку закладений механізм функціонування, на який вирішальний вплив мають великі держави. Створені у повоєнний час, структури міжнародної безпеки не могли бути достатньо ефективними, оскільки самі формувалися в умовах компромісів і поступок між великими державами, зацікавленими у збереженні свого впливу на прийняття рішень.

Сама ідея підтримання миру шляхом консенсусу великих держав, закріплена у статуті Організації Об’єднаних Націй у вигляді їхнього права вето на рішення Ради Безпеки ООН, фактично містить можливість розподілу сфер відповідальності, що дуже легко перетворюється на розподіл зон геополітичного домінування. Вважалося, що краї­ни соціалістичного табору перебувають під опікою СРСР, тоді як західний світ — під безпековою парасолькою США. На сьогодні зберігається ситуація, коли від відносин між впливовими державами та ключовими акторами міжнародної політики фактично залежить і результативність міжнародно-­правових інститутів.

Недостатньо ефективні механізми були закладені і в основу діяльності такої міжнародної інституції з питань безпеки, як ОБСЄ, що також формувалася шляхом компромісів та поступок держав із двох військово-­політичних та соціально-­економічних систем, які на той час розподіляли Європу. Попри достатньо позитивні декларації Гельсінського Заключного акта, механізми реалізації його положень не надають можливостей для оперативного запобігання кризовому розвитку подій та врегулювання конфліктних ситуацій.

Специфіка безпекового середовища в Європі донедавна полягала в тому, що загроза виникнення тут повномасштабного воєнного конфлікту оцінювалася як низька. Натомість вважалося, що сукупний ефект від дії новітніх, «м’яких» загроз, пов’язаних із процесами глобалізації, міг би мати руйнівні наслідки для континенту. Але уявлення про зменшення ролі «жорстких» загроз, насамперед на Європейському континенті, виявилися передчасними і в світлі подій, пов’язаних із російською агресією проти Украї­ни, починають істотно переглядатися.

З початком російської агресії проти Украї­ни геополітична і безпекова ситуація в європейському регіональному контексті принципово змінилася практично в усіх вимірах. Вона характеризується, передусім, виникненням «вакууму безпеки», який утворився внаслідок нівелювання договірно-­правових основ архітектури європейської безпеки через грубе порушення Росією норм міжнародного права та всього комплексу Гельсінських і низки інших міжнародних угод, не кажучи вже про україн­сько-­російські.

Політика Заходу щодо країн СНД була двоїстою: з одного боку, в них підтримувалися демократичні трансформації, з іншого — Захід намагався виробити для цих країн окремий формат відносин, фактично зорієнтований на специфіку трансформаційних процесів, що начебто відбувалися в РФ. Як стало очевидно, краї­ни європейської та євроатлантичної спільноти припустилися серйозної помилки, спираючись на припущення про рух РФ у напрямі західної демократії.

Внаслідок певної зашореності та самозаспокоєння європейські політики не спромоглися вчасно усвідомити загальноєвропейське значення демократичних революцій в Украї­ні та Грузії і надати їм необхідний рівень підтримки, обмежуючись лише деклараціями та моральним схваленням, але в цілому очікуючи від цих держав самостійних рішучих кроків на шляху соціально-­економічних реформ та в боротьбі з корупцією. Навіть після російсько-­грузинської війни 2008 р. агресивна спрямованість зовнішньої політики РФ не отримала належної політичної оцінки міжнародної спільноти. Реакція євроатлантичного суспільства на війну РФ проти Грузії і подальшу окупацію частини її території була непропорційно слабкою. І США, і ЄС у відповідь інтенсифікували політику «залучення Росії», ігноруючи дедалі агресивніші плани і дії Кремля.

Європейський Союз, сконцентрований на засобах «м’якої сили», опинився в ситуації застосування Росією «жорсткої сили» і комбінування воєнних і цивільних засобів під час гібридної війни. Однак діяльність ЄС може бути ефективною у протистоянні економічним, фінансовим, енергетичним загрозам. Крім того, зазнала поразки тактика «залучення» РФ, або її умиротворення, що базувалася на загальних уявленнях про Росію як партнера.

Російська агресія висвітлила неефективність і кволість Європейської політики сусідства (ЄПС), яка виявилася неспроможною попередити та пом’якшити ризики для Європи як на середземноморському, так і на східноєвропейському напрямках. Події в Украї­ні підтвердили, що замість передбаченого політикою сусідства утворення навколо ЄС «кола друзів» на кордонах Євросоюзу виникало те, що більше скидається на «вогняне коло» збройних конфліктів[1].

Навіть така потужна система колективної безпеки, як НАТО, на сьогодні поки що демонструє неготовність протистояти сучасним викликам з огляду на складні і повільні процеси прийняття рішень та відсутність ефективних механізмів запобігання збройним конфліктам і ліквідації загроз нетрадиційного й асиметричного типу.

Після закінчення холодної війни внаслідок зосередженості на кризовому врегулюванні та миротворчих операціях зменшилася спроможність країн — членів НАТО вести повномасштабну конвенційну війну з високою інтенсивністю бойових дій. Ідеться не тільки про зменшення військового потенціалу та навичок ведення відповідних бойових дій військовими, а й про брак усвідомлення повного спектра наслідків такої війни громадськістю та політичними елітами країн НАТО. На відміну від сучасної агресивної Росії, в країнах Заходу немає ознак психологічної готовності подужати таку війну[2].

Помилкове припущення про те, що в Європі не існує загрози війни, негативно позначилося на діяльності НАТО як ключового елементу європейської та трансатлантичної безпеки, призвело до різкого скорочення або втрати значної кількості засобів колективної оборони і стримування. Це стосується ядерних сил НАТО так само, як і звичайних озброєнь. У результаті вибір можливостей діяти звузився, а спроможність Альянсу застосувати свої підходи для відповіді Росії зменшилася.

В умовах протистояння «жорстким загрозам» НАТО має підвищувати свою роль основи європейської безпеки. Якщо донедавна Альянс більше зосереджував свою діяльність за межами Європи, то через зростання російської воєнної загрози домінуюча зона ризиків зміщується до Європейського континенту. У цих умовах стає дедалі бажанішим, щоб ключова країна Альянсу — США повернула зовнішньополітичну увагу до Європи й цілковито відновила свою традиційну роль як одного з важливих чинників європейської безпеки.

Агресія Росії проти Украї­ни виявила слабкі місця в системі оборони Альянсу на сході Європи. НАТО не має засобів ефективного захисту від енергетичної блокади, економічних санкцій та інформаційних війн, на чому заснована