...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера

у тому відношенні розрахунки якоюсь мірою справдилися, можливо, що загроза атомового бомбардування стримала большевиків від приманливої аґресії проти Західньої Европи. Але дальше покладання на силу атома не оправдалося та, остаточно, вийшло на користь большевикам. По-перше, прийнявши оборонну поставу під прикриттям атомової сили, як остаточного засобу проти аґресії, Захід зовсім занедбав наступальну стратегію. По-друге (і у зв’язку з першим), із почуття безпеки від посідання атомової зброї той же Захід зредукував мілітарні сили, які орудують т. зв. конвенціональною зброєю. У висліді цього, спроможність Заходу протиставитися Москві самою конвенціональною зброєю, не вдаючись до атомової, неспівмірно змаліла. У свою чергу це стало причиною для того, щоб західні потуги ще глибше, ніж коли, запали в пасивність та в дефензиву.

Визначення умов, за яких Захід був готовий вжити атомову зброю, мало той недолік, що Москва отримала вільну руку для експансії в усіх напрямках, крім західнього. Бо західні держави, забезпечуючись самі безпосередньо вдома, «забули» визначити виразну межу своєї поступливости на континенті, скажемо, Азії. Тим і покористувалася Москва. Завжди дбаючи тільки про те, щоб не викликати поважного зудару, вона опанувала Китай та розпалила низку «льокальних конфліктів» і «громадянських війн», як у Персії, Греції, Кореї, Індо-Китаї, на Середньому Сході тощо. Московському імперіялізмові залишилося поважне поле розросту.

Отож, не заперечуючи припущення, що посідання атомової зброї Заходу відклало вибух Третьої світової війни, можна сміло твердити, що воно того вибуху не унеможливило. Цілком навпаки, Захід без війни програв, тоді як Москва виграла, мабуть, більше, ніж могла була виграти у світовій війні. Справа в тому, що атомова зброя давала західнім державам почуття безпеки неспівмірно більше до сили, яку вона насправді становила. Дуже можливо, що без такого почуття безпеки Захід серйозніше поставився б до загрози та викресав би із себе ще стільки енергії, щоб бути спроможним поставити край московській експансії. Нам здається, що для оправдання такої тези знайшлося б стільки само арґументів, як і для другої, ніби атомова зброя в монопольному посіданні Заходу врятувала світові мир. Обидві тези сходять до теоретизування в площині «що було б, якби було інакше».

II.

Американське виключне володіння атомовою зброєю, поєднане з повним змобілізуванням цілого воєнного потенціялу англо-амери-канського бльоку наприкінці Другої світової війни, давало західнім державам мілітарну перевагу над совєтами. Якщо б тоді ці держави, зокрема ж США, керувалися тими самими морально-політичними засадами супроти большевицького імперіялізму, якими керувалися в трактуванні гітлерівської Німеччини і Японії, то їхня перевага в перші повоєнні роки не була б так змарнована. У тогочасній ситуації вже первісна атомова бомба була дуже сильним засобом офен-зивної, а не тільки дефензивної політики й стратегії. Успішне застосування цієї зброї у війні проти Японії показало її велике мілітарне значення. Після того вже сама погроза й готовість застосувати її в новому конфлікті були б засобом дуже сильного натиску й могли примусити большевицький імперіялізм до відступу. Таким чином тверда й наступальна політика західніх держав, сперта на мілітарну перевагу, давала вигляди на зменшення большевицької загрози та на довготривале усунення небезпеки нової війни. Залишається історичним фактом, що США навіть не пробували йти по тій лінії.

Дефензивна, а то й просто дефетистична політика західніх альянтів звела атомову зброю до ролі забезпечення Заходу від безпосередньої воєнної аґресії СССР. Але політика відстрашування від аґресивної війни, сперта на однобічне посідання атомової бомби, виявилася дієвою тільки на коротку мету. Большевики вспіли малими, периферійними війнами та під’їзною експансією поширити своє володіння на великі простори в Азії. Одночасно вони могли безпечно й з повною напругою працювати над засвоєнням і використанням термоядерних та інших нових родів зброї.

Усупереч передбаченням і запевненням керівних політичних і військових кіл Заходу, СССР несподівано швидким темпом наздогнав США саме в тих ділянках воєнної техніки, у яких американці вважали себе безконкуренційними першунами на довгий час. Тепер уже нема сумніву, що СССР має не тільки наукові й технологічні ключі до продукції різнородної термоядерної зброї, але вже пройшов стадію початкового експериментування, продукує і нагромаджує водневі бомби та інші засоби далекосяглого й масового нищення. Щоправда, перегони ще не закінчені й продовжуються в силовому, кількісному та різнородному відношенні продукції термоядерної зброї. Але тепер навіть поважні ріжниці в досягненнях однієї і другої сторони вже не мають вирішального значення.

Важливе те, що як Америка, так і СССР має напоготові до вжитку такі бомби і в такій кількості, що ними можна знищити величезні країни. Коли обидві сторони досягли цього рівня, тоді дальші «удосконалення» родів і сили термоядерної зброї мають значення другорядне.

Після приблизного вирівняння спроможностей продукувати термоядерну зброю особливого значення набули проблеми її ужиття й оборони від неї. Здається, що найслабше стоїть справа про-тиядерної оборони, себто з винахідництвом достатньо успішних засобів і методів активної оборонної протидії. А ці питання стають для Заходу дуже пекучими, бо в руках аґресивної й безоглядної большевицької Москви є страшні засоби масового нищення. Щодо практичної спроможности заатакувати противника різними родами й калібрами термоядерної зброї, то обидва суперники вже далеко заавансовані. Питання баз для воювання цією зброєю в основному розв’язане по обидвох сторонах. Подальша розбудова й удосконалення таких баз можуть скріпити силу й готовість одного чи другого бльоку, але на засадничі зміни в тому відношенні нема виглядів. Західні держави мають перевагу в тому, що вони диспонують опірними й оперативними базами, розміщеними довкола підбольшевицького простору. Однак величина цього останнього значною мірою послаблює значення тієї переваги. Внутрішня й зовнішня стратегії мають свої корисні та від’ємні сторінки в кожній війні. Мабуть, так буде й в атомовій добі. Коли обидві сторони орудують приблизно рівновартими технічними засобами й приготовляються до війни в наперед знаних умовах, тоді для воєнних дій як оточуючих, так і в оточенні, зокрема при величезних просторах, будуть користі й труднощі.

Обидва бльоки, західній і совєтський, мають уже чимало середників, придатних кидати атомові й водневі бомби чи стрільна. Летунські сили обидвох бльоків під оглядом технічним розвиваються менш-більш однаково. Але СССР має перевагу в їх кількості, утримуючи продукцію літаків у найбільшому напруженні. Нема теж підстав припускати, що совєти уступають американцям у конструкції та продукції бомбардувальників середнього й далекого засягу, пристосованих до скидання термоядерних бомб, якщо знані досягнення їхньої летунської продукції виявляють поважний рівень.

Західні держави, напевно, ще мають значну перевагу над СССР на морі. Сполучені воєнно-морські сили Заходу далеко численніші, а також щодо їхньої якости большевикам нелегко його наздогнати. У цьому відношенні багато значить загальний рівень, досягнений великими мореплавними націями впродовж століть, дбайливо плеканий далі.