Мої спостереження із Закарпаття - Юліан Хімінець
Крім Федора Тацинця поліція заарештувала студентів: Миколу Вайду, Володимира Федорчука та п. Стефанію Новаківську. Судова розправа відбулася 4 листопада 1930 року. Стефанію Новаківську засуджено на 5 років тюрми, а Ф. Тацинця на один рік тюрми. Інших заарештованих звільнено. У березні 1931 року Найвищий суд затвердив присуд С. Новаківської, а Ф. Тацинцеві збільшив кару з одного року на 3 роки тюрми.
Зі заарештованням С. Новаківської вся справа ОУН на Закарпатті була припинена, бо не було охочих продовжувати працю у тому стилі, як це було подумане п. С. Новаківською.
Друга спроба зорганізування ОУН на Закарпатті відбулася у другій половині 1932 року з ініціятиви Закордонного Проводу ОУН. Організаційну працю поділено на два сектори: сектор пропагандивний, що його очолив д-р С. Росоха, і сектор підпільний, яким керував автор цих рядків.
Манастир отців-Василіян в Мукачеві
Речником української націоналістичної думки на Закарпатті був часопис “Пробоєм”; його редагував д-р С. Росоха, маючи до помочі таких студентів: Івана Колоса, Єлисавету Кузьмівну, Іванку Гірну, д-ра Василя Івановчика та інших.
Головною метою нашої праці було виховання молодого покоління в українському соборницькому дусі. Для нас було надзвичайно важливим, щоб відразу справу поставити правильно, бо Закарпаття, маючи за собою такі неуспіхи, як неспроможність на протязі довгих ироків стати на самостійне політичне становище та організаціине плентання у хвості чеських партійних централь. Застрягнення на довгі роки в мовній боротьбі т. зв. “Язиковий вопрос”, який попри злу волю чехів, спричинив перед роками злощасний задум завести граматику д-ра О. Панькевича (етимологічний правопис), замість відразу прийняти фонетику. Я пригадую, як у червні 1930 року моя кляса в Державній Торговельній Академії в Мукачеві зробила демонстрацію, де більше ніж половина учнів на письмовому матуральному іспиті вжили фонетичний правопис, чим створила велику проблему для професорського збору й адміністрації школи. Ми виграли завдяки прихильному наставленню професорського збору школи.
Якщо б така сама відвага була з боку українського учительства й по інших школах, замість нашої половинчастости у мовній проблемі, то зужиту енергію на мовному відтинку можна було використати в куди кращий і більше продуктивний спосіб.
Організаційну працю ОУН велося у двох, напрямках: Юнацтво, що було переважно між студіюючою молоддю у середних школах. І так в ужгородській гімназії - І. Кардашинець; в хустській гімназії - Олександер Блистів; в берегівській - Федір Савчур; в Учительській семінарії в Мукачеві - Федір Могіш. В Трговельній Академії в Мукачеві: Дмитро Бандусяк, Михайло Габода, Дмитро Галай, Петро Стерчо, Юрко Шанта, Михайло Киштулинець, Іван Рожко-Ірлявський. Цей останній крім організаційного вишколу дістав ще й поміч у писанні поезій від літературного критика М. Мухина й поета д-ра О. Кандиби.
З-поміж студенства високих шкіл і старшого громадянства ми бачимо в 1934 році таких осіб: Миколу Вайду, Василя Кузьмика, д-ра Юрія Шпильку, Івана Рогача, д-ра Лева Канюгу, Івана Кедюлича, д-ра Василя Івановчика, Єлисавету Кузьмівну, Іванку Гірну, Оксану Голубінку та інших.
Я часто зустрічався з твердженням, що провідником націоналістичного руху на Закарпатті був д-р С. Росоха. Так, це правда, він був провідником, але тільки так званого легального сектора, що був тільки частиною цілости. Я був провідником підпільного сектора, про який не можна й невільно багато говорити чи писати. Сама природа конспіративної чи підпільної праці вимагає, щоб її провадити так, щоб про неї якнайменше знали й свої, а тим більше вороги, бо розконспірований член організації перестає бути повновартісним революціонером.
Навіть сьогодні, по довгих роках, наші вороги судять людей за вчинки, що були поповнені 40 літ тому. Доказів на це є чимало. Наприклад, одним із них є публікація книжки В-ва і “Карпати”, Ужгород, 1976 р., “Народ не прощає”, в якій автор Степан Бойко, колишній чекіст, розповідає про виникнення і крах т. зв. Закарпатського Краєвого Проводу ОУН. В цій книжці моє прізвище згадується аж п'ять разів.
Ці й їм подібні ситуації змушували мене мовчати. Тому-то про мою діяльність було публіковано лише частинно. Мою довгу мовчанку інтерпретовано деякими моїми земляками неправильно. Вони починають сумніватися в тому, що я зробив. Як відомо - в житті на все є відповідний час.
Десь біля 1934 року український рух на Закарпатті почав набирати більшої динаміки. Свідомість того, що хтось був українцем, само по собі було звичайним позитивним явищем, але це з часом показувалося невистачальним. Перед нами стояло питання: а що далі?
Українська націоналістична молодь свідома того, вирішила скликати на день 2 липня 1934 р. ІІ З'їзд “народовецької” (націоналістичної, прим. автора) молоді до Мукачева, щоб вивести дотеперішню просвітянщину на ширші шляхи, вказуючи на політично-державницький аспект нашого змагання.
До організаційного Комітету ІІ З'їзду молоді належали такі особи: д-р ю. Шпилька, д-р С. Росоха, д-р Л. Канюга, інж. В. Бора, є. Кузьмівна, І. Гірна та д-р В. Івановчик. Я був головою організаційного комітету. Моє службове становище ідеально сприяло цьому. Бувши секретарем Державної Торговельної Академії, я знав багато абсольвентів цієї школи, що були в більшості народними вчителями по селах.
Тому, що ішлося про встановлення українства з боку політичного, організатори ІІ З'їзду молоді зустрілися з опозицією, яка вийшла з боку соціял-демократичної чеської партії, яка стояла на українській плятформі. Інж. С. Довгаль, що був секретарем тієї партії, був у клопотах, бо не знав, як поставитися до ІІ З'їзду молоді. Не брати участи у З'їзді недобре, бо багато членів партії
