Мої спостереження із Закарпаття - Юліан Хімінець

Договір у справі Закарпаття міститься в параграфах 10-13 договору в Сен Жермені, який чехо-словацька влада оформила в “генеральному статуті для організації Підкарпатської Руси”. Тут читаємо:[27]

“1. Чехо-Словаччина зобов'язується встановити Руську територію на південь від Карпат у границях, опреділених славними союзними і заприязненими державами, як автономну одиницю в Чехо-Словацькій державі, і наділити її найширшою самоуправою, що годиться з єдністю Чехо-Словацької держави.

2. Країна русинів на південь від Карпат буде мати окремий сойм. Цей сойм буде виконувати владу у всіх мовних, шкільних, релігіиних питаннях, в самоуправі місцевої адміністрації, як також в інших питаннях, які призначать йому закони ЧСР.

Губернатор країни, якого іменує президент ЧСР, буде відповідальннй перед руським соймом.

3. ЧСР зобов'язується, що урядовці в Країні русинів будуть вибирані, так далеко, наскільки це лише можливо з поміж мешканців цієї території.

4. ЧСР гарантує Країні русинів відповідну репрезентацію в парляменті ЧСР, до якого вона вишле послів, вибраних по думці конституції ЧСР. Але ці посли не будуть мати права голосувати в чеському парляменті в таких законодатних питаннях, які належать до руського сойму”.

Далі статут визначає кордони Закарпаття: “Тому, що частина руського народу творить на підставі рішення Мирової конференції на словацькій території меншину, чехо-словацький уряд доручив представникам обох народів, щоб погодилися на евентуальне приділення згаданої території до автономної руської території”.[28]

Так виглядали загарантовані міжнародним договором і потверджені Прагою правні основи автономії Закарпаття. Та чехи мали з самого початку свою думку про цю автономію.

Зразу ж після окупації Закарпаття чехи виробили собі методу політики, якою керувалися до 1938 року. Це метода роз'єднування закарпатських українців на групи, щоб одною частиною групи контролювати другу. Присланий на Закарпаття чеський адміністратор Брейха покликав на Закарпаття денікінських офіцерів та всяких інших людей з московської еміграції, які вже від самого початку почали свою розкладницьку роботу серед українського поселення Закарпаття.

Закарпаття виставлено на розбивацькі зазіхання Праги, що своєю безсоромністю досягли нечуваних розмірів. Населення опинилося у великій нужді, чехи на Закарпатті були провідною верствою, а українці вважалися нацією-погноєм, з яким не треба рахуватися.

В 1920 році небагато бракувало, щоб Закарпаття змінило свого окупанта з чехів на мадярів, очевидно, без тієї думки, щоб хтось запитав закарпатських українців, чи вони бажають собі цього. Тогочасну ситуацію варто ширше змалювати, бо вона криє в собі багато повчаючих моментів.[29]

На початку 1920 року Польща приготовлялася до остаточної розправи з Москвою. Антанта хотіла допомогти Польщі й шукала шляхів як би це зробити. Виринула думка, щоб полякам допомогли мадяри. За цю поміч Франція пообіцяла Мадярщині повернення частини території, окупованої чехами (Закарпаття). Стотисячна мадярська армія, яка щойно зліквідувала в себе комуністичне повстання під проводом Бели Куна, готова була маршурувати на поміч Польщі.

Поляки відступили перед большевиками і благали помочі від Мадярщини. Мадярські сили сконцентрувалися вже потайки на закарпатських кордонах, але Прага заявила, що мадярської армії не пропустить. Мадярщина плянувала заатакувати чехів і відібрати силою Закарпаття.

У справу вмішалася Англія, яка після війни, де тільки могла, перешкоджала великому ростові французьких впливів. Лондон “порадив” Будапештові не брати до відома французьких плянів. Ллойд Джордж заявив мадярам, що і так найдовше до одного року мадярський мировий договір буде зревідований. У міжчасі Польщу врятували східньоукраїнські частини, які звільнили її від большевицької окупації.

Тут варто зауважити, що політична дипломатія, вишколена на “засадах” Макіявеллі не почувала жодних морально-етичних обмежень. Вона готова була торгувати всім, щоб задовольнити свої власні амбіції.

Тому до того часу, поки існує ця “практика” в полагоджуванні міжнародних відносин, ніхто не може бути певним, що дана ситуація залишиться ще надовго, і кожної хвилини, як той грім з ясного неба, може створитися неочікувано “міжнародна комплікація”, що може спричинитися до - бути, чи не бути.

Моїм завданням не є подавати тут хронологію подій, що мали місце на Закарпатті від часу включення Закарпаття до Чехо-Словаччини, бо про це вже писали інші автори. Я обмежуся до тих подій, що їх я бачив і сам пережив, і які мали на мене особливий вплив.

У червні 1930 року всі абсольвенти Державно-Торговельної Академії в Мукачеві, між якими був і я, вибралися на екскурсію до Праги. Наша ціль була відвідати історичні пам'ятки, важливі установи, банки, великі фірми тощо. При кінці екскурсії залишився нам ще один вільний день, і кожний учасник екскурсії міг оглядати те, що його цікавило. Я з моїм при-ятелем вирішили відвідати українські громадсько-політичні установи. Між іншими, ми відвідали Централю Української Соціял-Революційної Партії під проводом Микити Шаповала. Нас дуже докладно поінформували про партійну програму й про ролю партії в українській визвольній боротьбі в роках 1917-1921. При кінці наших відвідин, нас обидвох обдарували великою кількістю книжок.

Приїхавши додому, мені забрало два місяці часу перечитати більшість отриманих книжок, після чого я до певної міри вже орієнтувався у нашій визвольній боротьбі.

По якомусь часі я старався по-можливості аналізувати перечитане. Воно виглядало ніби все гарно й добре, але в мене мимоволі виникло питання: а що далі робити? На жаль, на це питання я в цій літературі не міг знайти задовільної відповіді.

Десь за кілька місяців після цього я знайшов у пресі адресу “Розбудова Нації”, органу ОУН, що виходив у Празі під редакцією Володимира