Нарис Історії ОУН - Петро Мірчук
„Самбірський процес розкрив небувалий в історії всіх революційних рухів факт паралічу революційної конспірації з допомогою двадцятилітніх конфідентів. Бо разом з двома обвинуваченими процес розкрив уже п'ять прізвищ ґімназистів або студентів університету, які з однаковою легкістю робили „революцію”, як і віддавалися на послуги поліції. Маємо повне право припускати, що при іншій тактиці оборони, яка чомусь не вважала за відповідне потягнути за язик свідків, високих поліційних достойників, звільнених до того від урядової тайни, – можна було довідатися тих прізвищ ще більше.[220]
„Ми вже згадували, що вважаємо за природне явище те, що в ОУН розпаношилися конфіденти. ОУН, як революційна організація, не могла бути вийнятою з-під права, під яке підпадають усі того роду організації. Могутня нелеґальна партія російських соціялістів-революціонерів була попросту опанована (царською поліцією) „охраною”. Можна було сказати, що охрана командувала партією. Що найменше кожний третій соціяліст-революціонер був конфідентом охрани, яка з допомогою тих конфідентів кермувала майже всіми виступами партії...
„Все це історичні факти. І тому не потрібно дивуватися, чому в нас не мав би бути можливий Барановський, коли деінде і при подібних умовах можливий був Азеф і Маліновскій.[221] Усяке здивування й обурення тут не поможуть. Громадянство, а в першу чергу молодь, повинні докладно зрозуміти, що революцію не можна зробити за всяку ціну, хоч би при допомозі ґімназистів. І що до революції треба людей не лише готових до посвяти і з почуттям ризика, але перш усього треба характерів. Що, врешті, цього всього замало, коли все це не побудоване на непохитній, глибокій моралі...
„Рух, якого завданням було захопити і відновити все громадянське життя, отрясти з нього зневіру й апатію, перетворити біль у постійне зусилля, став монополем одиниць, що скрились за анонімність і революційну недосяжність, пішов на послуги сил, про які не можна було ніколи сказати, де кінчаться власні, а починаються чужі. І – довів до втечі від громадської праці, поглибив зневіру ще більше, створив у політичному житті дикі поля, на яких бушують вовчі інстинкти і всевладно царить пайдократія (панування дітей).
„Нація котиться до катастрофи. І скочують її не лише інспіратори атентатів а ля Голуфко, але й анонімові автори летючок і бюлетенів, масово поширюваних поміж молоддю, особливо сільською”.
В такому оце стилі й у такому напрямку українські опортуністичні політики повели напади на українське націоналістичне підпілля, бо вважали, що треба використати нагоду компромітувати український революційний рух.
Серед політичне дозрілого громадянства не може бути двох різних думок щодо моральної оцінки аґентурного служіння ворожій поліції і щільно з цим пов'язаного провокаторства: це – поза всяким сумнівом – явище гидке, наскрізь неморальне і негідне не лиш революціонера, але взагалі кожної шануючої себе людини. А тому й виявлення кожного окремого випадку провокації й служіння ворожій поліції викликає серед загалу громадянства обридження до даної одиниці й пригноблення через свідомість того, що людина спроможна морально так низько впасти. Не може бути також сумніву, що ті явища пов'язані з боротьбою кожного революційного підпілля.
Одначе, для аналогії сказати б, немає теж двох різних думок щодо того, що масова масакра людей, вояків і цивільних, тисячі калік та руйнування не лише промислових об'єктів, а й мешкальних домів, шкіл і церков, що їх приносить зі собою кожна війна, є також явищами глибоко потрясальними, глибоко трагічними і жалюгідними. А проте, жадна об'єктивно думаюча людина не стане засуджувати й відкидати війну в обороні волі й існування нації. Бо всі жертви і спустошення є конечним лихом: жахливим, якщо розглядати й розцінювати його як само про себе, але – дрібним, якщо порівняти його з тим безмежним лихом, яке приходить, коли загрожена нація відкине війну як засіб оборони своєї волі та свого існування і без спротиву підкориться жорстокому займанцеві.
Явища „конечного лиха” має теж кожна революційно-підпільна боротьба і одним із них є – явище провокацій й зради. Це лихо треба безоглядно поборювати, але ніколи шляхом ліквідації самої підпільно-революційної боротьби. Бо ж таке „лікування” було б цілком подібне до „лікування”, наприклад, сухіт людини через... фізичну ліквідацію цієї самої людини.
Одначе, чи справді служба ворожій поліції та провокаторство зв'язані тільки з революційно-підпільною боротьбою? Чи справді зникнуть ті явища, якщо не стане революційно-підпільної боротьби? Безперечно, що перед обличчям революційної боротьби ворог стає особливо аґресивним і безоглядним у стосуванні засобів поборювання підпільників-революціонерів, свідомий того, що саме така боротьба несе для нього загладу. Коли поневолений народ мовчки кориться і не мислить про жодний активний спротив окупантові його землі, коли й тіні немає такого організованого спротиву, то й для чого ворог має скріплювати свою чуйність та розсилати своїх розвідників і провокаторів? Для цього немає потреби у ворога й тоді, коли поневолений народ має свої організації і бореться за свої права, але організації є суворо леґальні і боротьбу веде виключно в рамцях того, на що погоджується й дозволяє окупант. Бо ж тоді окупаційна влада знає про все докладно від самих тих організацій, які звітують про кожний свій крок і про кожний свій задум окупаційній владі, згідно з її вимогами, проголошеними як „леґальні закони”.
Твердження, нібито підпільно-революційна боротьба поневоленого народу сприяє породженню запроданців, вислужників окупантові й провокаторів, – абсолютно неправильне й необґрунтоване справжнім станом. Про це повчає нас давне минуле. Наприклад, найвідданіший окупантові та найбезоглядніший супроти власного народу запроданець-перевертень періоду козацького повстання під проводом Богдана Хмельницького – Ярема Вишневецький, вийшов цілком не з середовища тогочасних українських повстанців, а якраз навпаки, з рядів найрішучіших противників тієї боротьби проти польського окупанта. А в нашій сучасності: польські комісари Чеховський і Білєвіч та польські таємні поліційні аґенти Гірний, Хімяк, Будний,[222] такі відомі в період польської окупації з політичних процесів, як особливо жорстокі переслідувачі всіх проявів українського національного життя, – походили з українського роду і виростали не в середовищі визнавців революційно-підпільної боротьби українського народу, а в середовищі противників такої боротьби. А директор української ґімназії у Львові Бабій, що без вагань видавав у руки польської поліції кожного „нельояльного супроти польської влади” українського ґімназиста? Хіба ж це не той Бабій, українець, але запеклий ворог підпільно-революційної боротьби українського народу проти польського окупанта, намовляв до служіння польській поліції донощицтвом на своїх товаришів – молодих українських ґімназистів? І в ім'я правди, хоч вона дуже гірка, запитаємо: чи не було більше отаких Бабіїв якраз у середовищі українських „леґалістів”, противників революційного підпілля, які
