Українська література » Публіцистика » Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко

Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко

Читаємо онлайн Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко

Лави большевиків у деяких місцях були зовсім наближені до наших; чутно було вже, звичайні в таких обставинах, викрики большевиків: "Товаріщі, остановітєсь, ми свої, кладітє оружіє, вам будєт харашо".

У цей критичний момент отаман Гулий кинув на крила лави червоних у протинаступ кінноту полковника Долуда, яка вдерлася в большевицькі лави, знищила їх, бо ніхто не відійшов, і полетіла далі до самого міста Вознесенського.

Алмазівці, котрі під час ворожого протинаступу, стріляниною на картеч, прикривали відступ своєї піхоти, під час молодечої атаки нашої кінноти висунули одну свою гармату з останніми набоями значно вперед і відкрили влучний вогонь по залізничному мосту.

Здається мені, що з тих самих причин бронепотяг, який — як ми бачили — весь час був під загрозою атак 5-го кінного полку, і розпочав свій хуткий відхід до мосту. Цей момент був удало використаний Київцями — станцію було захоплено, а наздогін большевикові-бронепотягові було послано "божевільний" паротяг, себто без керманичів.

Цьому останньому фактові я надаю дуже поважне значіння, бо наколи б це не було зроблено, то большевицький бронепотяг ще наробив би нашому війську чимало клопоту.

***

Волинці виконали своє завдання напередодні, демонстрували в день бою в бік Ново-Українки й нарешті склали певну заслону під час всієї акції аж до кінця переправи через Буг.

Полковник Ткачук у своїй розвідці з приводу бою під Вознесенським так резюмує наслідки цього бою:

"Бій був дуже впертий, на полі залишилося порубаних шаблями 648 комуністів; з нашого боку було вбито тільки двох козаків та поранено пятьох. Нашій армії досталося тут 18 легких та 8 гірних гармат, 12 мітральєз, 2 важкі гармати, 2 мільйони рушничних та 32 тисячі гарматних набоїв, 5 тисяч рушниць, 48 кулеметів, 4 ешельони ріжного військового майна і 4 тисячі фір большевицького обозу.

Захоплення Вознесенського нашим військом забезпечило його набоями та іншими військовими припасами. Воно підняло настрій та самовпевнення серед нашого потомленого козацтва й налякало ворога. Значіння його настільки велике, що цілком можна погодитися з одним із учасників бою під Вознесенським, який пише. "Цей бій створив невмирущу славу нашому українському козацтву".

Мої персональні спостереження, доклади начальників, які я вислухав на самому місці бою, доклади моїх звязкових старшин тощо дають мені можливість сказати, що кожний із учасників безумовно славного для нашого війська бою виконав те, що йому належало виконати. Було важко, були навіть трагічні моменти, однак взяли верх упертість, завзятість і свідомість, що ми мусимо за всяку ціну дістатися на той берег.

Перебіг діла мені уявляється так:

Акція нашої кінноти в районі Запорожців, яка була розпочата ще поночі (о 2 годині), не вдалася, і отаман Гулий відвів кінноту в ближні балки, поза свої піші частини.

Київці добре орієнтувалися спочатку і майже здерлися на саму станцію, але ж наскочили на 8-мигарматний бронепотяг, який божевільним вогнем із гармат і кулеметів відбив атаку Київців;

Київці відійшли і зручно зачепилися недалечко за місцеві пункти.

За пів години по захопленні міста я вже був радий вітати отаманів Гулого та Юрка Тютюнника, полковників: Алмазова, Долуда, Вовка, Дубового, Нельговського, Добротворського, Троцького, Яшниченка, Литвиненка, Дяченка та багатьох інших, старшину та все козацтво з щасливою перемогою; Волинців не було, бо вони, згідно з завданням, забезпечували нашу акцію під самим Вознесенським із півночі.

З відомостей, що були відшукані в штабі Київської дивізії після перегляду захваченої на станції кореспонденції, а також з принятих зараз же по захваті станції нових депеш можна було зрозуміти, що з Одеса треба було чекати підходу нових ешельонів. Час був дорогий, тому я вирішив до наступного ранку 17 квітня с. ст. бути вже на тому березі.

У конторі начальника станції, після короткої наради з командирами дивізій, по армії було видане таке розпорядження:

16 квітня о годині 10 у Вознесенському.

1. Запорожцям негайно вислати кінний відділ у напрямку Василинового, де знищити деревяний залізничний міст; інші частини дивізії угрупувати в східній частині міста. Київцям забезпечити на тому березі для армії необхідний пляцдарм для спокійного переведення переправи. Волинцям бути на поготові, щоб відбити всі ворожі акції з північного напрямку, які силкувалися б помішати нашому використовуванню Вознесенської бази й переправі армії на той берег.

2. Комендатуру в місті і догляд за порядком має провадити штаб Запорозької дивізії.

3. Дальший поділ здобутого у Вознесенському майна між частинами армії доручається перевести полковникові Ткачукові.

Переправа мала переводитися головним чином за допомогою порому (8 возів або 20 коней). Залізничним мостом могли користатися лише піші частини.

Затримати нас на цім боці міг тільки поділ майна та знищення всього того, чого ми не могли б із собою взяти. Треба було ще й попсувати залізничний міст через Буг із таким розрахунком, щоби над відбудовою його прийшлося червоним попрацювати 4 або 6 тижнів.

Ці справи поділено поміж штабами Запорозької та Київської дивізії.

Вознесенський бій мав не тільки високе моральне значіння для армії У.Н.Р., але, завдяки захопленню бази, наша армія озброїлася на першорядний зразок; у нас поставлено заново артилерію, поновлено кулеметні частини, піхота придбала цілком нові рушниці з баґнетами, козаки-пластуни замінили свої "куцопали" на нові рушниці кавалерійського зразку; кіннотчики здобули списи, сідла, остроги, легкі кулемети. Набоїв придбано цілі вагони. Те, що не можна було підняти возами, розділювалося комендантурою між селянами.

Навіть панотці, урядовці, немуштровані погоничі — все тримало рушниці в руках, підперезувалося кулеметними стрічками, закладало ручні гранати за пояс і т.і.

Це було якесь захоплення, бажання забезпечити себе набутим на довгий час. Кожний розумів, що в майбутнім нас ще чекають важні події. Мимоволі

Відгуки про книгу Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: