Уявлена глобалізація - Нестор Гарсія Канкліні
Те, що у цій праці багато уваги приділятиметься наративам і метафорам, є наслідком не лише стрімкого – як у рухомої мішені – характеру глобалізації. Крім того, дослідження глобалізаційних процесів потребує говорити передусім про людей, які мігрують або подорожують, не живуть там, де народились, обмінюються благами і меседжами з людьми, що перебувають на відстані, переглядають кінофільми і телевізійні програми інших країн або розповідають іншим історії про країну, котру залишили. Зустрічаються, щоб відсвяткувати якісь віддалені у просторі події, або спілкуються електронною поштою з тими, кого невідомо коли зможуть побачити знову. У певному сенсі їхнє життя проходить в іншому місці. Я хочу осмислити глобалізацію крізь призму тих розповідей, які демонструють водночас з її суспільним існуванням близькість міжкультурних контактів, без чого вона не була б тим, чим є. Оскільки глобалізація не лише нас гомогенізує і зближує, а й збільшує відмінності та спричинює нову нерівність, не можна оцінювати офіційну версію глобалізованих фінансів і засобів комунікації, які, згідно з обіцяним, мають бути повсюди, не усвідомлюючи одночасну спокусу та паніку, які спричинює можливість легко дістатися до певних місць і наблизитися до відмінних істот. І також ризик бути виключеним або почуватися приреченими жити з тими, з ким не хотіли. Оскільки глобалізація не передбачає ні того, що ми всі маємо стати доступними для всіх, ні того, що всі місця стануть доступними для нас, її не можна осягнути, не враховуючи драми міжкультурності та виключення, агресій або жорстокого самозахисту расизму і також конфліктів, що набувають світового масштабу, через вирізнення тих, з ким ми хотіли б бути сусідами, і тих, з ким нас змушують ними бути. Глобалізація без міжкультурності є НІКО: неідентифікованим культурним об’єктом.
Визначення «неідентифікований культурний об’єкт» не означає, що ті, хто керує глобалізацією, і ті, хто її аналізує, не усвідомлюють, що існують міжкультурні процеси, різні способи комунікації, міста з відмінними характерами і різноманітні напрями мистецтва. Однак гегемонійна стратегія глобалізації зазвичай приділяє увагу лише тим елементам згаданих процесів, які зводяться до ринкових, тобто тому, що вміщується в її клієнтелістську політику. Коли враховується щось відмінне, висувається умова його деідентифікації і позбавлення характеру, при цьому його зникнення не обов’язкове.
Що спільного між «Макдональдсом» і Макондо[10]?
Слід пильнувати, щоб критика врівноваженої інтеграції не призвела нас за ефектом маятника до інших крайнощів: переконання, що все, що не заважає зачинити себе в удаваній гомогенності глобалізації, чинить їй опір. Утрачається значна частина мінливості культурних процесів, коли, радіючи тому, що глобалізаторам не вдалося щось поглинути, забуваємо про бажання брати участь у глобалізації. Мультикультурні мігранти, представники засобів масових комунікацій і митці бажають скористатися перевагами здобуття нової аудиторії, пізнати й засвоїти те, що може їх збагатити. Критики комерційного глобалізму, такі як Greenpeace і Le Monde Diplomatique, використовують можливості екологічної, інформаційної й політичної глобалізації для поширення свого впливу на більшу кількість країн і мов. Їхня діяльність не просто розгортається як опір у протистоянні глобальним змінам, а накладається на їхню подвійність і суперечливість, аби зростати разом із ними. Парадокси трапляються не лише у глобалізації чи в локальних культурах, а й у «глокалізації» – цей поширений неологізм використовується для позначення взаємної залежності й взаємного проникнення глобального та локального (Beck, Mattelart, 1996; Robertson, 1996).
Коли увага приділяється тому, що відбувається в процесі взаємодії глобального та локального, дослідження не повинно бути ані переказом перемог глобалізації, ані описом протидії їй – це обмежило б його успішність і передбачило б його невдачу. Відповідно до того, що ми на сьогодні знаємо про глобалізацію, здається правильнішим розглядати її як процес із декількома програмами, реальними і віртуальними, який відбувається на кордонах або на транслокальних місцях і впливає на їхнє розмаїття. Coca-Cola і Sony «переконані в тому, що глобалізація полягає не у будуванні заводів по всьому світу, а в тому, щоб спромогтися перетворитися на складову життя кожної культури», зазначає Ульрих Бек. Я не погоджуюсь з його твердженням про те, що «універсалізована світова культура», яка анулює відмінні способи харчуватися, одягатися та мислити, стала б «кінцем ринку, кінцем переваг» (Beck, 1998: 16). Крім того, що існують антропологічні причини сумніватись у можливості зникнення локальних культур, головною проблемою є те, що капіталізм розвиває свої експансивні тенденції, потребуючи одночасно і гомогенізувати розмаїття, і скористатися з нього. У цьому сенсі я підтримую останнє твердження Бека у тій частині його міркувань, коли він стверджує, що релокалізація, яка настає після делокалізації, не означає автоматичного «відродження локального». Святкування дня «баварських ковбасок», яке Бек наводить як приклад, або музика реґґі й танго, або скандинавський стиль у дизайні не заважають входженню до глобального порядку. Утвердження окремих традицій приводить до закріплення у глобальному або в його межах в інший спосіб, ніж за простої «макдональдизації», але не в єдиний і не як просте протистояння. Ми детальніше зупинимося на цьому питанні, коли розглядатимемо можливості вибору культурної політики, які мають латиноамериканські держави для набуття більшої конкурентоспроможності на ринках культури: експортувати мелодрами і фольклорну музику, підкоритись еквалізації своїх відмінностей, посилювати внутрішнє виробництво і регіональну циркуляцію, розвивати нові програми та регіональні інституції в сфері культури, які супроводжують торговельну інтеграцію між державами. У нашому майбутньому набагато більше можливостей, ніж вибір між «Макдональдсом» і Макондо.
Існують соціально-економічні причини того, що глобальне не може нехтувати локальним, а локальне чи національне не може поширюватись і навіть виживати без зв’язку з глобалізаційними процесами (Robertson, 1996). Я хочу зупинитися на культурних аргументах, які варто обміркувати в сукупності. Один із них стосується того, що за доби глобалізації оповідання історій, навіть власних, про конкретні місця, де людина народилася чи мешкає, означує розповідати їх для інших, не лише переказувати те, що існує, а й уявляти його окремо від себе. З цієї ж причини набувають ваги метафори, які пояснюють сутність чогось шляхом порівняння з чимось іншим. Ми розповідаємо історії та використовуємо метафори тому, що, говорячи про щось, повинні посилатися на щось інше, оскільки брати участь у будь-якому ринку – продуктів харчування, валюти, уявлень – це те саме, що стріляти по рухомій мішені.
Наративи про те, що перебуває далеко, однак відчувається як своє, метафори, що порівнюють оце з отим, стали більш інтенсивними від того часу, як Європа розпочала сучасну експансію. Латинська Америка стала одним з ініціаторів цієї метафоричної гри. Однак розповіді й метафори стають ще вагомішими у цьому
