Уявлена глобалізація - Нестор Гарсія Канкліні

Ще менш зрозуміло, негативний баланс глобалізації чи позитивний. Складно стверджувати навіть те, що будь-яке відкриття економіки та будь-яка міжнародна інтеграція вигідні для всіх. Ускладнення проблем і конфліктів – безробіття, забруднення довкілля, насильство, торгівля наркотиками, – у той час як глобальна лібералізація підпорядковується приватним інтересам, наводить на думку про необхідність політичного керування глобалізацією та врегулювання протистояння між великими капіталами за допомогою регіональної інтеграції (Європейського Союзу, МЕРКОСУР). На цьому рівні дискутується, чи є глобалізація неминучою і наскільки й навіть чи є бажаною в усіх аспектах виробництва, циркуляції й споживання (Singer, 1997).

Ці розбіжності у розумінні значення і масштабу глобалізації дають підстави зробити деякі висновки – прості, але з суттєвими теоретичними і методологічними результатами: а) глобалізація не є ані науковою, ані економічною парадигмою – в тому сенсі, що вона не має чітко окресленого об’єкта дослідження і не надає сукупних послідовних і сталих знань, інтерсуб’єктивно узгоджених фахівцями, що можуть бути перевірені на емпіричних моделях (Passeron, 1991: 37–48 та 362–363); б) так само глобалізація не може розглядатись як політична чи культурна парадигма, оскільки не є єдиним можливим способом розвитку. Глобалізація є більшою мірою, ніж суспільний порядок чи єдиний процес, наслідком численних змін, частково суперечливих, з помітними результатами, які передбачають різні зв’язки між «локальним – глобальним і локальним – локальним» (Mato, 1996). Доступна інформація про глобалізацію складається з сукупності наративів, отриманих шляхом часткової апроксимації, різних за багатьма аспектами.

Можна помітити, що ця невизначеність зазвичай приховується у частині сучасної літератури у два способи. Перший полягає у зведенні глобалізації майже до синоніма «неолібералізму» і, отже, до відправної точки, яка видається безсумнівною, «єдиного способу мислення» поза межами боротьби між ідеологіями. Неоліберальна глобалізація намагалася впровадити єдину модель для розвинутих країн і країн на шляху розвитку, які не хотіли залишатись осторонь світової економіки. Отже, у деяких авторів вона з’являється у тій якості, яку раніше мала марксистська теорія способів виробництва (спроба осмислення у межах єдиної парадигми світового розвитку загалом і кожного з процесів, які відбуваються в будь-якому суспільстві). Основними складовими цієї «парадигми» або наративу є ринкова економіка, багатопартійна система, лібералізація державної економіки, вільна циркуляція капіталу, захист іноземних інвестицій та інтелектуальної власності, бюджетний баланс і свобода преси. Ті, хто ухиляється від цієї моделі – Ірак, Іран, Лівія або Албанія, – стають вигнанцями з історії. Інші країни, які б її випробували (Китай, Куба і В’єтнам), підтверджуватимуть своєю реадаптацією універсальну дієвість цієї парадигми. Такої точки зору дотримуються декотрі інтелектуали (Френсіс Фукуяма, Семюел Гантинґтон) та, звичайно, «Велика Сімка» – підприємства і банки країн «першого світу», які керують світовою економікою. Криза цієї моделі у Мексиці й інших латиноамериканських країнах від грудня 1994-го, в Росії й у Південно-Східній Азії від 1997-го, в Бразилії від 1998 року та соціальні конфлікти, що посилилися всюди, викликають сумніви щодо її обґрунтованості та переваг.

Другу позицію, що приховує недостатність наших знань про глобалізацію, обстоюють ті, хто не переймається тим, що вона не є ані парадигмою, ані науковою моделлю згідно з принципом постмодерну, який допускає звуження знань до одночасного існування численних наративів. Я не пропоную повернутися до позитивізму, який постулює існування знання універсальної цінності, абстрактна формалізація якого дає змогу застосовувати його до будь-якого суспільства. Однак так само мені не до вподоби, що у настільки взаємопов’язаному світі ми відмовляємося формулювати проблему універсальності знань, тобто шукати раціональність, що поділяється різними культурами, яка б змогла послідовно організовувати базові положення. Особливо коли йдеться про теоретизацію глобалізації.

Міркування про глобальні процеси потребує виходу за межі двох таких тверджень: по-перше, глобалізація є єдиною незворотною парадигмою, а по-друге, не є суттєвим те, що вона не пов’язана з усіма і не охоплює всіх. Навпаки, здається методологічно необхідним за умови тенденції до гомогенізації частин матеріальних і символічних ринків визначити, що саме глобалізація виключає в процесі свого становлення.

Гіпотеза, яку я збираюсь опрацювати в подальшому, полягає в тім, що причиною відсутності єдиної теорії глобалізації є не лише відмінності в сучасному стані знань, а й те, що фрагментарність є структурною характеристикою глобалізаційних процесів. Точніше, те, що прийнято визначати як глобалізацію, виявляється як сукупність процесів гомогенізації та водночас взаємопов’язаного подрібнення світу, які перевпорядковують відмінності та нерівність, не знищуючи їх. Я знаходжу свідчення того, що це починає визнаватись у деяких нечисленних мистецьких і наукових наративах.

Як ставитися до різних теорій глобалізації? До вже згаданої недовіри до узагальнюючих теорій і відсутності загального схвалення жодної з них додається складність включення до єдиної експлікативної системи різних вимірів, які долучаються до цих процесів. Навіть економісти, підприємці й політики, які намагаються висловлювати якомога більш жорстке і конкретне ставлення до глобалізації, вважають за потрібне використовувати метафори, щоб її описувати. Вже Ренато Ортіс (1997: 14) привертав увагу до існування численних уявлень, які відіграють роль концептів: «амебне суспільство» Кенічі Омае, «глобальне село» Маршалла Мак-Люена[9], «третя хвиля» Елвіна Тоффлера. Октавіо Іанні розширив цей перелік: «глобальний Диснейленд», «технокосмос», «новий Вавилон», «глобальний шопінг-центр» (Ianni, 1995: 15–16). Одну з найвиразніших метафор використовує Джордж Сорос, коли пише, що учасники ринку, «якщо вони є національними учасниками», мають визнати, що вони не так націлюються на майбутню рівновагу, як «стріляють по рухомій мішені» (Soros, 1997: 15).

Угоди про вільну торгівлю і регіональна інтеграція, як пояснює Марк Абелес на прикладі Європейського Союзу, відіграють роль симптомів, у які ми проектуємо наше розчарування сучасними авантюрами та сподівання на те, що змогли б знайти в тому, що називають глобалізацією. Навіть у найбільш повних і продуманих угодах про об’єднання, таких як європейські, не вирішуються негативні наслідки (безробіття) і не вдається на тривалий час досягати врегулювання соціальної та ринкової політики. Ще складніше організовувати зони вільної торгівлі, коли діють так, нібито немає потреби здійснювати гармонізацію політики у сфері працевлаштування, міграцій і міжкультурних відносин, або прискорюють економічні переговори, не обмежуючи у часі узгодження соціальних і політичних систем (МЕРКОСУР).

У помилках даних і прогнозів, у коливаннях і недоліках політики усталюються розповіді й метафори: під час урочистого етапу переговорів за нагальної потреби не втратити можливість набути більшої конкурентоспроможності чиновники дискредитують скарги і протести, проголошуючи, що «керують машиною без дзеркала заднього виду» (Abeles, 1994: 101). Інша метафора, яку почув на власні вуха сам автор, коли досліджував повсякденне життя Європейського Парламенту, стосувалася того, що службовці, які потрапили до шестерень наднаціональних рішень, віддалені від тих суспільств, які представляють у Брюсселі, почуваються «безтілесними янголами». Однак вивчання повсякденності переговорів робить видимими культурні тіла, які відрізняють, наприклад, англосаксів од латинців, різне ставлення до екології та засобів комунікації в європейців північної та південної частин