Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко

По проголошенню Четвертого Універсалу, "федеративні консерватисти", до яких зараховував себе майже весь штабовий апарат, — перейшли до опозіції Центральній Раді. Разом з тим готувався наступ большовиків. А тому я настояв перед комісаром П — ом, щоби, не чекаючи одвертого виступу большовиків, самим заняти чисто бойову позицію. Числив я й на те, що так поставлена справа одкрила-б очі й багатьом групам, що були відомі у нас під назвою "невтральних". Могло це прислужитися напливу в наші ряди вояків-добровольців, бо-ж Одеса, як і инші міста України, була переповнена старшинами, що через революційні події залишалися "за бортом". Щоденно наповнювали вони касарні, шинки, пивні, притони для гри в карти, все чогось вичікуючи, розраховуючи на те, що хтось їх колись визволить й знов поставить на "своє місце"… За браком політичної освіти, а то й за відсутністю глибоких патріотичних стимулів, ці панове в переважній більшости тримали "невтралітет". Отже лишалося поставити їх перед фактом, на випадок незорганізованости, загрози знищення кожного зокрема "девятою хвилею" розбурханого революційного моря…

Друга нарада відбулася вже за містом, у нових, гарних будинках Сергієвської школи гарматчиків, у генерала Нілуса, який був освіченою і високоавторитетною, поміж персоналом школи, людиною. Він зумів і в ці жахливі часи оборонити ту позицію для школи, яка дозволила-б нормально продовжувати вишкіл майбутніх старшин. Йому було не до вподоби, щоби політична нарада відбувалася саме в мурах його школи. Від цього він передбачав лихі наслідки для школи, включно до її бомбардування. Але обставини так укладалися, що коли й можна було говорити про якийсь фізичний опір, то саме з околиці, в якій ця школа знаходилася,

Найважнішою точкою наради мало бути питання про доцільність і своєчасність проголошення військового стану в Одесі, а, внаслідок цього, передачі оборони міста командіру запасової бригади, як старшому з командірів українських частин. Моральний стан присутніх був пригноблений і саме через те, що ніхто не вірив у здатність своїх апаратів боротьби, відповідальні особи констатували, що агенти ворога просякли аж до самих командних та адміністративних верхів… Більше внаслідок закоріненої в психіці звички ставити ворогові опір, ніж з переконання про корисність наших заходів, проаналізували ми засоби, яких можна було-б ужити у неминучому збройному конфлікті. Тим самим моя роля, як Військового Комісара, властиво, вже кінчалася — я обертався вже в обсерватора подій, що відповідно інформувати владу.

Прощаючись з присутніми, я побажав кождому зустрінутися в кращих обставинах. Як зараз, пригадую собі довгий "докірливий" погляд генерала Нілуса. Він навіть не втримався і сказав мені: — "Ви відступите, а що робитиму я зі своєю школою"?. Большевики, як ворог, були на той час ще сфінксом, але контінгент, що творив у той час їх кадри, не віщував нічого доброго…

По всіх ознаках, на підготовку нам залишилося день-два і то було безперечно найоптимістичнішим розрахунком. Цей час я вирішив використати для упорядковання всіх справ у Штабі Округи, який, як військово-технічний апарат, через нагле дезертирство багатьох штабових сил, був у розкладі. Службовці, як пацюки з потопаючого пароплава, зникли, не лишаючи по собі жадних звязків. Врешті, на полудень, — штаб став цілковитою пусткою. Навколо мене трималося ще двох-трьох українських старшин, особисто мені відданих, але й вони, перевтомлені надмірною працею, ходили по великих порожних покоях штабу мов сонні мухи.

Після полудня від одного Українця-моряка я довідався, що большевики вирішили приспішити свою акцію та що вони виступлять сьогодня-ж таки, на 5 чи 6 годину. Таким чином, у мене лишилося до розпорядимости кілька годин. Кажу у мене, бо місце перебування П-а мені було невідоме. Очевидячки, він не довіряв своєї долі нікому. Коли хочете, — він мав на це деяку рацію, — бо то була Одеса.

Біжу в "апаратну", щоб поінформувати скоріше "Київ" та ще раз перевірити, чи не зможе фронт дати нам щось для підсилення. "Наш телеграфіст" просить мене говорити потиху, бо він не є певний, чи сусід його — не большевик. 3 "Київа", звичайно, — порада, а з фронту — "нічого конктретного". Кінчаю всі справи і вже в повній темряві спішуся до дому. Вулиця вимерла. Тиша. Жадного руху. Дома мене чекає повідомлення, що не більше, як за 10 хвилин большевики будуть у мене на кватирі. Відчуваю на собі погляд начальника школи, — мовляв, — "не накликуй на нас зайвоі небезпеки. Хіба ти не розумієш, що ти вже поза законом"? Даю джурі кілька "керенок", одягаю стареньку шинельку, папаху, беру браунінг і вихожу з дому з наміром перебути у ніч Л., — Німця, — старшини моєї школи. Зовсім недалеко чути стріли, вибухи бомб.

Роблю коло й все-ж добиваюся до будинку мого знайомого. Здивований моєю візитою, — він швидко орієнтується і радо приймає мене у хату, але числить, що події йдуть таким темпом, що за дві-три години ми будемо цілком відтяті і через це вважає за краще, коли-б я погодився погостити у його батька на Малому Фонтані. Я приймаю пропозицію й ми вирушаємо у подорож. Я мав рацію, нагло покидаючи свою хату, бо, лишаючись в ній, я накладав обовязок на школу боронити мою особу. Дальніше-ж перебування моє в мурах школи — не давало нічого позітивного, а кілька юнаків могли втратити життя. Полковник К., коли я переказав йому своє рішення, нічого мені не відповів, але по виразу його очей я бачив, що він з узнанням поставився до мого рішення. Найбільше постраждав мій джура. Большевики, що поналазили в мою кімнату, вимагали від нього відомостей про мене. Ні погрози, ні насильства, ні револьверове дуло коло скроні, нічого не могли вдіяти, бо він дійсно нічого не знав, а коли-б і знав, то, я певен того, не зрадив би, бо це був наш козак.

Під усім тим, що далі пережили я й поручник Л., можна було-б підписати ремарку якогось найфантастичнішого роману.

Моя одисея почалася з мандрівки по скелях морського побережа. Під нами внизу море, перед нами ясні й темні плями — контрасти. Довший час все йде добре. Нарешті, входимо в