Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко
В наслідок цього інциденту, моє побачення з С. Петлюрою наступило аж за два тижні й трівало лише кілька хвилин. Навколо України точилися такі скомпліковані події, що ця галузь військової справи, його, як мало знайомого з роллю запілля для фронту, природньо могла особливо й не цікавити. С. Петлюра порадив мені "виготовити проект". Між иншим, по характеру розмови я бачив, що епізод з Пількевичем йому відомий.
Позиція Пількевича, як інтелектуальної сили, у Військовому Секретаріяті навіть на той час не була дуже сильною. Але з ним числилися, як з людиною, що мала певний партійний стаж. Тим більше, що полковник Пількевич у нашій справі все-ж таки не був підрядною фігурою. Зазнав він і вигнання. Пізніше відповідальних ролей на себе не брав. Тримався більше як "дорадник", — це його вигідно відріжняло від инших.
Особисто я з ним уже не мав жадних зносин. Лише в таборі Ланцут, у Польщі на еміграції, він на мою шану влаштував обід, на якім в коротенькій промові змалював присутнім те побачення, про яке я вище згадав. Свою промову він закінчив оригінальним запитом до присутніх: "Я, панове, прошу вас, самі зважте: хто саме з нас двох зробив більше для України? Мені тоді дуже подобалася його джентльменська поведінка, якої так взагалі бракувало нашим діячам від революції.
Я зупинився на полковникові Пількевичові з тих ще причин, що, на мою думку, він був яскравим заступником Українців-романтиків, які надто велику вагу надавали другорядним історично-театральним атрибутам та букві "с" (соціаліст), Всі такі атрибути (оселедець, люлька, бандура) й були на початках тими ознаками, якими вимірявся патріотизм, кваліфікувалася людина, як робітник. А скільки звідси сталося лиха!… А часи були й гострі й складні, — власне тоді рішалася доля України. Коли шукати "пропащего часу" в наших новітніх подіях, то саме там, — наприкінці 1917 року. Центральна Рада — колектив — була на схилі й з кожним днем все більше й більше тратила в масах свій авторитет. Грунт вислизав з-під ніг. Відчувалась туга по людині, що, як досвідчений стерничий, взяв би справу у свої міцні руки, бо зовнішні обставини не були вже такі злі, — наші сусіди й на півночі й на заході переходили теж тяжкі часи. В добу, що вимагала ясного рішення, визначення лінії поведінки, Рада "радилася" про доктрини, в своїх рішеннях спізнювалась й тим самим сама готовила собі заступників, — у Харькові (большевики) й на Полтавщині (Гетьманці).
***Хоч я, по старому, тримався лінії чисто технічного робітника в нашому ділі, але вир політичних комбинацій не міг цілком проминати, не зачіпаючи мене. Не минуло й тижня з часу мого прибуття до Київа, як я навязав зносини з Центральним Комітетом партії "Самостійників". Я почав відвідувати їх клюб (Миколаївська, 9). Поділилися вони зі мною й думками що до питання про оголошення України самостійною й незалежною Республикою (секретар Андрущенко).
Не памятаю точно, якого саме грудня було це, але на одних зборах "на Миколаївській" питання про проголошення України самостійною було поставлено руба. Аналіза, що представили зібраним членам партії С.-С. та головні провідники Вільного Козацтва, що було під сильним їх впливом, доводили необхідність негайного відрубного життя України від Росії.
Поставлену президією на голосовання резолюцію збори приняли одноголосно, з великим запалом. А було нас там до сто двадцяти душ. Памятаю поміж ними дідуся, д-ра Луценка, адвоката Андрієвського, отамана Вільного Козацтва — Павлюка, Андрущенка — сталого секретаря партії Самостійників, інж. Макаренка — голову партії. На той час було вже й чимало молоді з українізованих військових шкіл. Зі старших війсковиків я не бачив нікого.
Ухвалену резолюцію вирішено направити, не гаючи часу (хоч як вже було пізно) до Ради Генеральних Секретарів та Голови Центральної Ради — проф. М. Грушевського. На другий день мені казали, що нашу делегацію приняли не дуже прихильно, — очевидячки, треба було аж події 9 січня, — офіційного розпочаття мирових переговорів між большевиками й Німцями в Берестю.
***Як і треба було сподіватися, мій проєкт про реорганізацію військово-педагогічної справи на Україні визнано контр-революційним, бо на горі тоді носилися з думкою про міліцізацію армії; крім того мені не могли подарувати хиб моєї мови. Може були й ще деякі причини, про які я не знав. Мені запропонували посаду першого помічника начальника всіх військових шкіл на Україні. Зверхнє-ж керовництво справою мав обняти, на підставі припису Військового Секретаріяту, Генерал А. На ролю помішника я не рефлектував, а тому просив зовсім зняти мою кандидатуру у військово-педагогічній ділянці. Заяву про це я склав у симпатичного матроса Письменного, який виконував на той час обовязки Начальника Військової Канцелярії. Випадок хотів, щоб на той саме час до нього прийшов і капітан П-о, який був на уряді цивільного Комісара Одеської Округи. Довідавшись про всі мої періпетії, він страшенно роздратувався і запропонував мені посаду військового комісара Одеської Округи. Вибору не було — і я погодився. Проте, оформлення мого нового призначення вимагало часу. Тому я не міг використати нагоди і поїхати разом з ним в його салон-вагоні. Мав я їхати до Одеси самотужки, що в умовах того часу було справою не дуже приємною.
Щойно в перших числах січня я вирушив до Одеси. Передо мною стояла ділема: або цілу добу, під час двохдобового переїзду, мерзнути в неопаленому вагоні або ужити методу частинних переїздів. Я вибрав це останнє, а то ще й тому, що тоді було найгірше перебувати в тривалому стику з масами, які вас не знали.
Спосіб мій полягав у слідуючому. Проїхавши десь в коридорі особового возу або й просто на плятформі товарового возу годин пять-шість, я робив перерву у мандрівці. Опочивав у якомусь "буфеті". Збирався з силами, а потім їхав далі. Навіть при цьому способові перетранспортування своєї особи, мав