Слово після страти - Вадим Григорович Бойко
Уся територія «Канади» була велетенським складом найрізноманітнішого майна й одягу, награбованого есесівцями у своїх жертв. У цей же барак, очевидно, зносили найцінніші речі. Чого тут тільки не було — килими, хутра, унікальні гобелени, цінні картини, скирти шерстяних ковдр, жіночі плаття, вишиті бісером, розцяцьковані коштовними камінцями, найрізноманітніші ювелірні вироби, антикварний посуд, предмети розкоші, зроблені із золота, срібла, слонової кості тощо. Один із столів був завалений золотими годинниками, браслетами, ланцюжками, пудреницями, портсигарами, кольє, медальйонами, монетами, окулярами і пенсне. Мою увагу привернуло розп'яття Ісуса Христа із щирого золота. На голові Христа був терновий вінок, оздоблений великою кількістю камінців. За столом сидів сивий, як лунь, пейсатий чоловік із зморщеним, наче печене яблуко, обличчям. Через відчинене вікно падали промені сонця, визолочуючи пилюку і яскраво освітлюючи золоті речі. Вінок на голові Христа мінився усіма кольорами веселки, утворюючи сяючий німб. Краплями крові барвіли рубіни.
Дехто може здивуватися, що люди, яких везли в Освенцім на знищення, брали з собою стільки всяких речей — починаючи від килимів і кінчаючи медичними інструментами та ювелірними виробами. Річ у тому, що вони не знали, куди їх везуть. Офіційно фашисти «переселяли» їх на «нові землі», на безмежні «східні простори». От вони й брали з собою все, що могло знадобитися на новому місці мешкання. Лікар віз інструменти і медикаменти, швець — шевський інструмент, шкіру, дратву, ну а банкіри везли золото, валюту, коштовності. Кожен сподівався на новому місці працювати за своїм фахом, займатися своїм гембелем. Фашисти пограбували їх до нитки, а самих знищили. Мерзенні правителі рейху не гребували нічим: брали золото, коштовності, зуби, одяг, білизну, окуляри, дитячі повзунки, милиці і протези, а коли вже нічого було взяти, переробляли свої жертви на попіл, яким удобрювали поля. Мене тільки дивувало, чому всі ці люди дали обдурити себе, чому вони навіть у свою смертну годину не пробували чинити опір, не кидалися на катів, а покірно йшли на смерть? А дехто навіть купував собі життя страшною ціною — ставав підручним есесівських людожерів біля газових камер і печей крематоріїв.
Усе побачене в «Канаді» приголомшило нас. Та ось ми вздріли таке, від чого кров холонула в жилах: в одному кутку барака лежала величезна купа жіночого волосся. Якого волосся тут тільки не було! Чорне, каштанове, русяве, кольору стиглої пшениці, льняне, зовсім світле — вперемішку лежало волосся усіх рас, націй, народів і народностей земної кулі. Не важко було розрізнити ніжне шовковисте волоссячко з дитячих голівок. Не вірячи своїм очам, я торкнувся дитячих кучериків і відсмикнув руку, наче приторкнувся до розпеченого заліза. Страшно навіть подумати, що фашисти, перш ніж спалити свої ліертви, зрізали з них волосся, мовляв, не пропадати ж добру!
Ми з Жорою у скорботному мовчанні дивилися один на одного, не в змозі промовити й слова. Досі ніщо нас так не вражало на цьому сатанинському складі — ні купи одягу, ні гора протезів і милиць. То були неживі предмети. Але волосся… Окремо на стелажах лежали акуратно заплетені і, видно, зрізані при самій голові дівочі коси. Кількасот дівочих кіс! Як це страшно! Перш ніж спалити свої жертви, фашисти примусили їх заплести коси, щоб самим потім не марудитись.
Забігаючи наперед, розповім такий випадок. Після війни одна американська мільйонерка, подорожуючи по Західній Німеччині, купила гарну дівочу косу і послала її своїй доньці за океан. Через кілька років ця ж мільйонерка відвідала Освенцім і серед експонатів Освенцімського музею побачила коси спалених фашистами дівчат.
Туристка знепритомніла і того ж дня зателеграфувала доньці, щоб та спалила косу.
Біля купи волосся стояли ваги. Два в'язні пакували волосся у лантухи і ретельно зважували, а третій, спритно орудуючи циганською голкою, зашивав лантухи й чіпляв на них бирку, на якій проставляв вагу. Я спитав його, для чого потрібне це волосся. Він полохливо озирнувся і сказав:
— Мертвим байдуже, що робитимуть з їхнього волосся. Втративши голову, за волоссям не плачуть. А тобі краще б не питати, бо есеси не люблять надто цікавих.
Порада була цілком розумна і слушна. Есесівці не милували цікавих і старалися не залишати в живих тих, хто надто багато бачив і знав.
Ми відійшли до дверей барака і стали, приголомшені усім побаченим. Тим часом «канадці», зрідка перекидаючись словами, зосереджено трудилися. Впадало в очі, що серед них не було доходяг, усі були в тілі і працювали на совість.
Нарешті вдарив гонг. В'язні вмить покинули роботу і вишикувались перед бараком. Ми з Жорою стали на лівий фланг. Прийшов капо, перерахував нас і доповів одному з есесівців, що саме підійшов. Той ще раз особисто перерахував в'язнів, а мені й Жорі наказав відійти вбік.
До нас поспішало сотні півтори «канадців», які працювали в інших бараках. Вони стали в загальний стрій. Тепер уже другий есесівець перерахуваав усіх, після чого дали команду «розійдись!». Ми посідали, а капо й есесівці пішли під навіс, куди сходилися есесівці з інших бараків, їх було небагато — чоловік двадцять. Вони посідали за столи й почали обідати. Вернер одяг білий халат і виконував обов'язки офіціанта. Після обіду одні вкладалися на спеціально поставлені в затінку розкладушки. Другі й далі сиділи за столом, переглядаючи ілюстровані журнали. Я звернув увагу на те, що есесівці тільки дозволили собі поскидати картузи і розстебнути кітелі, але ніхто й на мить не розлучався зі зброєю.
Обслуживши есесівців, Вернер покликав десять в'язнів і наказав їм забрати кесселі з їжею, що залишалася. Почали обідати в'язні. Обідали статечно, неквапливо. Кожен їв, скільки хотів. Як цей обід був не схожий на той, що я бачив у штрафній команді! На перше нам дали смачний овочевий суп, потім макарони з м'ясом і каву з молоком. Білий і чорний хліб був нормальної випічки, із справжнього борошна.
Під час обіду нервове напруження в мене трохи спало, та коли ми по обіді
