Слово після страти - Вадим Григорович Бойко
Це був капо Зігфрід, якого Ауфмейєр послав по мене.
Зігфрід прийшов дуже вчасно, бо Янкельшмок саме входив у смак, а моя голова могла не витримати кількох нових ударів об підлогу і розколотися.
Тут я повинен зробити невеликий відступ і пояснити суть ієрархічної субординації в середовищі самих в'язнів. Посада капо була командною в усіх концтаборах гітлерівського рейху. Найчастіше вони керували арбайтскомандами. У розпорядженні одного капо було як мінімум сто в'язнів, один помічник — унтер-капо і чотири форарбайтери (бригадири). На посаду капо здебільшого призначалися німецькі кримінальні злочинці — так звані зелені, бандити, яким, кажучи табірним жаргоном, проби ніде було поставити. (Саме слово «капо» італійського походження. Воно означає «командир сотні», тобто сотник).
Посаду шрайбера (писаря), а тим більше унтер-шрайбера (молодшого писаря) могли займати в'язні будь-якої національності, в тому числі і євреї, аби тільки вони володіли німецькою мовою і вміли каліграфічно писати готичним шрифтом. Писарська посада була суто канцелярська, та досить часто, щоб утриматись на ній і вислужитися перед начальством, писарі, крім свого основного обов'язку, добровільно допомагали блоковим, штубовим і капо «наводити порядок» у блоці. Такими писарями, зокрема, були Плюгавий Вацек і біснуватий Янкельшмок.
Щоправда, і за званням і за посадою Плюгавий Вацек був старший за Янкельшмока. Він був старший писар блока, а Янкельшмок тільки молодший. Та ні своєю зовнішністю, ні своїм «почерком» худючий, як шолудивий пес, Вацек не йшов у жодне порівняння з фізично дужим Янкельшмоком, який міг один замінити десять Вацеків разом узятих, бо зранку до вечора відпрацьовував на спинах і обличчях в'язнів кулачні удари.
Я вже писав, що серед в'язнів-євреїв траплялася й такі, що вірою й правдою служили гітлерівцям, мордуючи своїх єдинокровних братів. Їх швидко помічали есесівці, заохочували, призначали на посади. В Освенцімі було немало капо, які носили на грудях жовту зірку. Такі особливо лютували, стараючись переплюнути своїх колег із числа німецьких кримінальних злочинців. Та, всіляко збиткуючись над в'язнями, особливо над політичними, у тому числі й над німецькими комуністами та соціал-демократами, вони ніколи не чіпали німецьких кримінальних злочинців. Нерідко траплялись курйози, коли рядовий німець-в'язень із числа кримінальних злочинців при всіх бив по пиці капо-єврея, і той мовчки терпів наругу. Зате потім він зганяв свою злобу й ганьбу на політичних. Це вважалося звичайною справою, і з цього ніхто не дивувався. Тут кулачне право було поширене, як ніде.
У самому таборі було два табори: табір кримінальних злочинців, що стали есесівськими лакузами, і табір антифашистів. Саме за цими ознаками, а не за расовими чи національними, поділялися і протистояли один одному в'язні. Кількісно табір злочинців був мізерний, незрівнянно менший, ніж табір антифашистів, але на боці перших стояла адміністрація, есесівська охорона.
Отже, фронт був і тут, бої точилися й тут, часом запеклі й криваві, але форми й методи боротьби були інші. Шкода тільки, що цьому підпільному фронту в німецьких концтаборах і досі не приділяють належної уваги, він мало вивчений і майже не висвітлений у літературі. А про значення цього фронту для перемоги союзних армій над гітлерівською тиранією свідчать, зокрема, зізнання багатьох гітлерівських генералів. У своїх мемуарах вони скаржаться, що в останній рік війни їм присилали несправну військову техніку, зокрема танки, які виходили з ладу, ще не дійшовши до передової. Генерали пояснюють це «злочинним саботажем комуністичних елементів».
Що правда, то правда. Ці «злочинні елементи» в концтаборах внесли чималий вклад у справу розгрому гітлерівської Німеччини. Визнання німецьких генералів мені залишається доповнити тим, що несправні танки випускалися і заводом «Герман Герінг верке», на якому працювали десять тисяч в'язнів фашистського табору смерті Лінц-ІІІ. Це був філіал Маутхаузена, де в лютому — квітні 1945 року гибів і автор цих рядків.
Отже, в Освенцімі фактично було два табори: фашисти й антифашисти. Між ними точилася зовні, може, й непомітна, але запекла повсякденна боротьба не на життя, а на смерть. Був і незначний нейтральний прошарок в'язнів, які не брали участі в цій боротьбі і не належали до жодного з названих таборів. Здебільшого це були священики, сектанти. На них дивилися як на представників раси, котра сама себе прирекла на вимирання. Вони ледве животіли, дивні, нікому не потрібні. Ніхто не звертав уваги на їхні безглузді тут молитви. Та повернемося до блока 2-А.
— Як же ти, негіднику, посмів підняти руку на привілейованого гефтлінга, якого удостоїв своєю увагою сам ремхсфюрер Гіммлер?! — грізно запитав Янкельшмока Зігфрід і з насолодою заходився його дубасити. Той звивався, наче гадюка на вилах, але одбиватися не смів.
Треба сказати, що серед німецьких кримінальних злочинців взаємовиручка і кругова порука вважалися неписаним законом злодійської етики. Зігфрід чудово розумів, чого Ауфмейєр посилає нас із Жорою в «Канаду», крім того, він був вдячний нам за те, що вчора не видали його перед Ауфмейєром.
Політичні антифашисти дивилися на кримінальних злочинців як на скорпіонів, яких треба знищувати, але в силу обставин, в ім'я високої мети іноді змушені були контактувати з ними.
Ми зайшли в кімнату старости Адольфа. Там уже був Жора. Ауфмейєр нервово ходив по килиму.
— Чого так довго? — спитав він.
Зігфрід розповів про інцидент з Янкельшмоком.
— Ану, поклич його сюди! — звелів Ауфмейєр.
За кілька хвилин Зігфрід привів блідого як смерть Янкельшмока.
— Навіщо ти побив в'язня, який одержав подяку од самого лагерфюрера і визнаний адміністрацією табору привілейованим? — спитав Ауфмейєр.
— Простіть мені… я винен… У шлафзалі темно, я не впізнав його…
— Гаразд, на перший раз прощу, але покарати мушу. Зігфріде, зроби йому просвітлення, дай двадцять гарячих, тільки не перед строєм, а в туалетній. І зроби це зараз, — наказав Ауфмейєр.
Коли за ними зачинилися двері, Ауфмейєр усміхнувся до мене і сказав:
— Тепер він впізнаватиме тебе вдень і вночі. Його треба було б послати в штрафну
