Слово після страти - Вадим Григорович Бойко

Серед нас був один новенький — Микола Єрошко[73], колишній секретар райкому комсомолу одного з прикордонних районів. Його тільки вчора Жора взяв у нашу команду. Микола був дуже запальний і, бачачи, як збиткується над в'язнями Янкельшмок, аж кипів. Він ніяк не міг зрозуміти, чому підпільники потурають цьому паскуді, чому досі не знищили його. Відверто кажучи, я сам був такої думки.

Ще до початку «спортивних занять» Жора забрав усіх прибиральників, а з ними й Гришу Шморгуна в блок. Похмура шлафзала стала для нас рятівним островом. Велетенське приміщення, заставлене чотириярусними нарами, було безлюдне. Гришу ми поклали на те місце, де нещодавно лежав я.

Вісімнадцять чоловік під керівництвом Жори приступили до прибирання приміщення, а я залишився біля скаліченого товариша, поглядаючи, чи не йде Ганс. Минула година, друга, а Ганса не було. Я хвилювався дедалі дужче. Нарешті прийшов Ганс. Він, видно, дуже поспішав, бо захекався, і минуло кілька хвилин, перш ніж він оддихався. Ганс уже про все знав і тому, не гаючи часу на розпитування, приступив до роботи. Години півтори він промивав, обробляв йодом і перев'язував Гришині рани. Закінчивши роботу, сказав нам:

— Медикаменти потрібні, як повітря. Ми дістаємо їх у «канадців», а здебільшого через вільнонайманих, дістаємо з великими труднощами, за золото. Отже, золото нам дуже потрібне. І все одно я особисто проти того, що ви стали «організаторами» Ауфмейєра. Для вас це добром не закінчиться. Дуже вже примітні ви стали — ти, Георг, як співак, а ти, Орлятко, як гефтлінг, якого удостоїв своєю увагою сам Гіммлер. Крім того, з тебе зняли мішені штрафника перед двома тисячами в'язнів. Вас усі знають, кожен ваш крок у всіх на виду. Це може кінчитися плачевно для вас, та й не тільки для вас.

— Що ж нам робити? — спитав Жора.

— При першій же можливості вас треба призначити на транспорт і вивезти звідси. Причому це треба зробити несподівано, щоб Ауфмейєр не встиг перешкодити.

На цьому ми попрощалися з Гансом, мудрим, скромним і безстрашним німцем. Важко навіть уявити, що б ми робили, якби не Ганс, милий, добрий Ганс.

Без чверті дванадцять у блок прийшов Ауфмейєр й одразу подався до кімнати старости. Ми з Жорою чекали виклику. Він не забарився.

— Готові? — спитав Ауфмейєр, коли ми прийшли.

— Готові.

— Беріть чотири фляги, ховайте — ще раз прорепетируємо, — сказав він, глянувши на годинник.

Репетиція пройшла успішно. Після цього блокфюрер покликав капо Зігфріда, і той повів нас до есесівської кухні.

Нічого подібного я ще не бачив у своєму житті. Кухня була обладнана за останнім словом техніки і більше нагадувала лабораторію науково-дослідного інституту. Казани, каструлі, посуд, столи і допоміжні механізми — усе тут виблискувало хромом і нікелем, вражало незвичайною, стерильною чистотою, порядком. Важко сказати, скільки в'язнів прибирали тут ночами, драїли й начищали до сліпучого блиску кожен металевий предмет, кахляні підлоги та стіни, але все тут сяяло і виблискувало, а повітря було прохолодніше, ніж на вулиці, хоча в десятках велетенських казанів варилися страви. Під стелею і в стінах безшумно працювали вентилятори, звідкись подавали охолоджене повітря. Це була зразкова фабрика-кухня, обладнана за останнім словом техніки.

Рядами, строго симетрично стояли закриті кулеподібні казани місткістю в тисячу літрів кожен, устатковані термометрами, манометрами і ще якимись приладами. У другому кінці кухонного залу вишикувалися в ряд білі кахляні плити, на яких смажилося м'ясо. Над плитами — витяжні труби, пофарбовані в білий колір. Казани, плити і всі підсобні механізми працювали на електриці. І ніде ні пари, ні диму, ні кіптяви.

На кухні трудилися десятки кухарів з числа німецьких в'язнів. Усі вони були високі на зріст, молоді, усі один в один, як перемиті. Видно, таких спеціально підбирали сюди. На кожному був білосніжний, накрохмалений і акуратно відпрасований халат, на головах такі ж білосніжні ковпаки. За роботою кухарів-в'язнів стежили спеціалісти есесівці, так само в білих халатах, але під халатами в них були не прості білі, а шовкові манки, на головах не ковпаки, а есесівські пілотки, а на поясах висіли парабелуми.

Капо привів нас у зал роздачі, звідки через широкий отвір у стіні і скляні перегородки було видно всю кухню. Кесселі, наповнені стравою, із головного залу кухні на спеціальних візках-автокарах вивозили у зал роздачі. ЦІ візки мали оригінальну конструкцію, були рухливі й верткі. Вони котилися плавно й безшумно на колесах з надувними шинами, а спеціальний пристрій дозволяв підіймати важкі кесселі до рівня естакади, де їх забирали два робітники. Далі кесселі рухалися самі похилим спуском, оббитим цинковими листами, до спеціальної платформи, де їх приймали інші робітники. Підхопивши за ручки важкий кессель, вони, як оком змигнути, ставили його на машину, що впиралася відкритим кузовом у платформу.

До платформи один за одним під'їжджали грузовики й пікапи, на які вантажилися кесселі з їжею. Командував тут шеф кухні — кюхефюрер — есесівський офіцер. В руках він тримав книгу в шкіряних палітурках, у якій робив позначки: скільки і кому відпускалося їжі.

Мене здивувало, що кожна машина затримувалася біля платформи не більше хвилини. Вражала синхронність роботи вантажників і підсобних робітників. Кожен їхній рух був розрахований, натренований, сказати б, оптимальний, їхня робота, як і робота всієї фабрики-кухні, створювала враження чіткого, синхронно відрегульованого механізму.

Есесівська кухня вразила мене. Та нитка моїх думок тяглася далі і викликала невеселі роздуми. Досягнення науки і техніки, висока, справді наукова організація праці й культура виробництва — усе це було поставлене на службу панам есесівцям