Маршал Жуков і українці у Другій світовій війні - Левко Лук'яненко
Вовсе уж пикантно выглядят строки из рапорта Абакумова Сталину: «… в книжных шкафах стоит большое количество книг в прекрасных переплетах с золотым тиснением, исключительно на немецком языке, Жуков немецким не владел и читать эти книги, безусловно, не мог, — но, поскольку переплеты были тисненные золотом, сработал инстинкт хомяка…» [44]
Той же Віктор Астаф'єв вказує й на причину народних бід, спільних, до речі, і для Росії, і для України — це правління Комуністичної партії, якій Ви вірно служили, а може, служите і тепер: «Во время Отечественной войны коммунисты просто шкуру свою спасали — за счет нас, а уж после войны в 45-м, когда такую славу получили, такое величие — вообще обалдели просто: не знали, сколько еще народа в лагеря загнать…, как наградить себя, чем покормить еще. Они распоряжались и судьбами, и материальными ценностями, и природой, и властью. Бездарно распоряжались. А ведь советская власть никогда по праву коммунистам не принадлежала, их никогда не выбирал народ. Народ к этому никакого отношения не имел, народ можно было только истреблять, как скот, пахать на нем, перегонять с места на место, морить голодом, подрывать поколения, геноцид устраивать. За это сейчас и расплачиваемся. И опять-таки, не они…
… Мы все говорим, немцы такие, немцы сякие. А у немцев на передовой женщин не было, детей тоже. А самое главное — они всю войну давали отпуска солдатам. Десять дней на передовой — и все, больше нервная система не выдерживает. Нельзя человека держать здесь столько, это уже не боец, нужно отпускать его, чтоб очухался. И немцы это понимали. Уж как трудно им было в сорок четвертом, отступали, а все равно, давали отпуска солдатам…
… У немцев в окопах на передовой было постельное белье. Ведь наша классика, можно сказать: боец, прикорнувший на дне залитого окопа, шинелишка, воротник поднят, руки в рукава. Все одеяла мы брали у них. А у нас и в запасном полку — в запасном, не на передовой, — на голых досках спали. И не от бедности. Просто за людей не считали, не привыкли считать. В этом смысле Гитлер может служить укором нашим правителям. Да, он расправлялся с коммунистами как Сталин с оппозицией, но никогда не трогал свой народ — наоборот, радел за его укрепление, прославлял, обогащал. В Германии чтили жизнь и достояние… А отношение к народу у нас… Ну, какое отношение у мясника к скотине! Просто за людей не считали, не привыкли считать. Сгоняли как скот, гнали как скот, и держали как скот. Как пошло это с революции, с гражданской войны, с коллективизации, с бараков, так и идет… Пригоняют сюда, на Енисей, спецпереселенцев, приказывают: «Обживайтесь». Надо снег раскапывать, землянки рыть, а ничего нет. Дети мрут, детей в снег хоронят, их тут же на глазах матери песцы да лисы съедают… Чего мы хотим теперь, какого милосердия, какой человечности!
Большевики просто так с нас не слезут. Они как энцефалитный клещ: впились, зарылись, отравили мозг, организм парализовали. И погибнут только вместе с народом: подымут войну какую-нибудь, гражданскую или еще какую, но обязательно кровопролитие устроят. Они не могут, не способны признать свое поражение и добровольно отказаться от власти. Это люди настолько мелкие, настолько ничтожные и тщеславные, ну как им без власти, без нее куда им, на что и кому они годны! Вот сейчас некоторые из них и готовы бы внутренне к переменам, а подкорка не дает, не пущает». [45]
А нині комуністи знову рвуться до влади, в можливій новій комуністичній імперії, яка може принести українському народу лише нові страждання.
Мабуть, Ви не все знаєте, про що я пишу, бо комуністична цензура і Вас ізолювала від об'єктивної оцінки подій і людей у Другій світовій війні, дарма, що Ви генерал. Проте Ви взялися захищати Жукова. І не тільки захищати, але й образили мене безпідставними звинуваченнями в наклепах на совітську дійсність. Отже, відповім вам словами письменника, якими він звернувся до темного Івана, коли побачив, як він спрямував свою злість не туди, куди потрібно, безглуздо гамселячи свого коня: «Не туди б'єш, Іване!». І Ви, генерале, не туди б'єте!
На закінчення скажу ось що.
Німці завдали Україні величезного лиха — вони прийшли на нашу землю зі зброєю. Ви їх ненавиділи — і було за що: вони руйнували, палили, грабували. Вам дали в руки зброю, і Ви воювали проти них.
Ще раніше від нападу німців на нашу землю прийшли зі зброєю московити. Вони вбивали, грабували, ґвалтували, морили голодом — їх було за що ненавидіти. Ви не пішли воювати проти них, бо були під їхньою владою, а повстати через брак національної свідомості не повстали.
Інша частина українців — західна — до війни жила у відносно демократичних умовах, тому виховалася в патріотичному дусі й повстала проти всіх окупантів. Дякувати б їм, хто підтримав честь нації боротьбою за свободу і тим довів, що не раби, а люди. А Ви не такий. Німцям Ви простили, а своєму повстанцеві — ні. Чому? Якщо народи колишнього СРСР звільнилися від ненависті до німців за фашизм, то чому ми неспроможні порозумітися в себе вдома і піти не брат на брата, а брат з братом? Чому можемо простягати руку німцеві з гуманітарною допомогою і не можемо простягнути руку дружби своїм рідним українцям?!
Хіба винен буковинець, що був у румунській армії, хіба винен галичанин, що був у польській армії, хіба я винен, що був у російській
