Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова - Філіп Сендс

Суддя Біддл був здивований, що його французький колега «на диво уважно» поставився до німецького юриста, якого тепер визнали міжнародним злочинцем.{658} Можливо, американський суддя, як і Ів Бегбедер, не знав про запрошення відвідати Берлін, яке Доннедьє отримав від Франка у 1935 році.

Вислухавши вердикт, Франк повернувся до своєї камери. До нього, як і до усіх інших підсудних, заходив д-р Гілберт. Франк ввічливо посміхався, але не зміг подивитися психологу в очі. Уся його попередня впевненість розвіялася.

— Страта через повішання.

Франк тихо вимовив ці слова. При цьому він кивнув головою, наче на знак згоди: «Я заслужив на це і я очікував цього»{659}. Більше він нічого не сказав, нічого не пояснюючи д-ру Гілберту, як і пізніше не пояснив своїм рідним, чому він так вчиняв.

156

Оголошення вердикту суду було для Лаутерпахта полегшенням. Його аргументи на користь злочинів проти людяності, схвалені трибуналом, стали тепер невід’ємною частиною міжнародного права. Захист окремої особи та ідея індивідуальної кримінальної відповідальності за найстрашніші злочини тепер стануть частиною нового правопорядку. Суверенітет держави більше не забезпечуватиме абсолютного ухиляння від покарання за злочини такого масштабу, принаймні теоретично.

Невдовзі після оголошення рішення суду Лаутерпахт отримав повідомлення від Шовкросса: «Сподіваюся, ви завжди відчуватимете певне задоволення від того, що активно долучилися до чогось, що може мати серйозний вплив на майбутнє міжнародних стосунків»{660}. Якщо Лаутерпахт і відчував таке задоволення, він ніколи про нього публічно чи навіть приватно не згадував. Він не ділився таким ні зі своїм сином, ні з Інкою.

Реакція Лемкіна була іншою. Він був у розпачі через ігнорування геноциду, його попереднє відчуття «нюрнберзького кошмару»{661} посилилося. У вердикті не згадувалося навіть про те, що звинувачення у геноциді розглядалося, чи про те, що його підтримали три з чотирьох груп обвинувачення. (Мій власний досвід участі в міжнародних судах свідчить про те, що стислий виклад усіх аргументів, навіть які не було схвалено, дає певне відчуття комфорту; це також відчиняє двері для майбутніх аргументів при розгляді інших справ.) Лемкіна вразило не менше і те, що цілковито знехтували злочинами, скоєними до початку війни.

Згодом Лемкін зустрівся з Генрі Кінгом, молодшим американським прокурором, який змалював поляка як «неголеного» і «розпатланого», в якомусь обідраному вбранні. Лемкін зізнався, що цей день оголошення вердикту був «найчорнішим днем»{662} в його житті. Це було навіть гірше, ніж той момент, коли він за місяць до того дізнався про загибель Белли та Йозефа.

Леон отримав звістку про судове рішення, коли був у Парижі. Наступного ранку молода дівчина Люсетт, яка жила поблизу, зайшла за моєю матір’ю, восьмирічною дочкою Леона, аби відвести її до школи. Люсетт бачила, як Леон молиться — ритуал, якого він дотримувався щоранку, аби відчути зв’язок, як він розповість потім моїй матері, відчуття «приналежності до групи людей, яка зникла».

Леон ніколи не розповідав мені про свою думку щодо процесу у Нюрнберзі чи винесеного вердикту, а також щодо того, чи усе це могло б вважатися адекватною формою відповідальності. Водночас він був у захваті від того, яку я обрав собі кар’єру.

157

Дванадцять підсудних було засуджено до страти без права на оскарження вироку. Серед них були Франк, Розенберг і Зейсс-Інкварт, яким не довелося довго чекати на виконання страти через повішання. Папа Римський просив про помилування Франка, але це прохання відхилили.{663} У покаранні не було моральної дилеми для лорда-судді Лоуренса; його дочка Роббі розповіла мені, що її батько в Англії вже засуджував кількох злочинців до страти на шибениці:

— Він вважав це лише карою для людей, які вчинили велике зло, — пояснила вона. — Він втішився, коли у Британії заборонили смертну кару, але я не думаю, що він коли-небудь мав сумніви у доцільності такого покарання у цій справі, для цих підсудних.

У період між днем оголошення вироку і днем виконання покарання президент Трумен написав лорду-судді Лоуренсу. Він висловив вдячність за «вірну службу», якою суддя долучився до «зміцнення міжнародного права і справедливості»{664}.

Через два тижні, вранці 16 жовтня, у «Дейлі Експрес» з’явився заголовок: «Герінга стратили першим о першій ночі, — повідомляла газета, — а за ним ще десятеро підсудних».{665} Ця стаття була відома своєю помилкою. Герінг уникнув зашморгу, наклавши на себе руки незадовго до призначеної години страти.

Першим повішали Ріббентропа; Франк перемістився у послідовному порядку вище на п’яту позицію. Смертний вирок було виконано у спортивній залі Палацу правосуддя, куди його супроводжував американський військовий священик Сікст О’Коннор. Знервований, він пройшов через внутрішній дворик суду до спортивної зали. Коли йому на голову вбирали чорний мішок, він заплющив очі і гарячково ковтав повітря. Він сказав кілька останніх слів.{666}

Кореспондент «Таймс» Р. Купер, коли пізніше того дня з’явилися новини про повішання, був у Франції. «Звістка про кінець застала мене у невеличкому ресторані Парижа», — написав він у своїх спогадах. Музиканти бренькали композицію «Insensiblement», яка згодом стане улюбленою мелодією Джанґо Рейнхарда. Фотографії повішаних, зокрема й Франка, було надруковано на останній сторінці вечірньої газети, і в ресторані усі охочі могли їх побачити.

— Ça, c’est beau à voir, — пробурмотів господар. — Ça, c’est beau.{667}

А потім ліниво перегорнув сторінку.

158

За кількасот миль звідти, поблизу невеличкого селища Нойгаус-ам-Шлірзе у Баварії, молодші діти Ганса Франка були у дитячому садку. Бріґіт Франк забрала їх після обіду у день повішання.

— Моя мати прийшла вбрана барвисто, по-весняному, щоб повідомити нам, що наш батько тепер на небесах, — згадував Ніклас. — Мої сестри і брат почали плакати, а я мовчав, тому що тепер знав, що це сталося. Гадаю, саме тоді я почав відчувати сильну образу і відтоді холодно реагував на це сімейство.

Через багато років Ніклас зустрівся з Сікстом О’Коннором, капеланом, який супроводжував Франка до спортивної зали. «Ваш батько ішов на шибеницю посміхаючись, — розповів йому капелан. — Навіть у тюремній камері Нюрнберга, — додав він, — ваш батько боявся вашої матері».

Ніклас не забув той день, про який часто думав. Разом ми відвідали порожнє крило Палацу правосуддя, де була в’язниця, і посиділи у такій самій камері, як та, де тримали його батька.

— Кумедна річ, — сказав Ніклас, — коли вони зайшли, щоб забрати мого батька на шибеницю і відчинили двері, мій батько стояв на колінах. — Ніклас клякнув, щоб продемонструвати мені це.

— Він сказав священикові: «Отче, моя мати,