Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова - Філіп Сендс
30 вересня Лемкін був у Парижі, беручи участь у мирній конференції.{643} Він сподівався переконати делегатів конференції додати до прикінцевого тексту кілька слів про геноцид. Його здоров’я не покращилося; він знову скористався послугами американського військового госпіталю. Саме там він слухав оголошення вироку по радіо, яке стояло біля його ліжка.
Леон теж був у Парижі, неподалік від Лемкіна. Він працював з депортованими і біженцями. Багатьом у готелі «Лютеція» було дуже цікаво, чим завершиться цей судовий процес.
Рішення суду було поділено на дві частини. Перший день, понеділок 30 вересня, був присвячений загальним фактам і висновкам про належні до застосування правові норми; винність окремих підсудних мала бути оголошена лише на другий день.{644} Що стосується фактів, то судді поділили їх на акуратні невеликі блоки (штучні, але переконливі) так, щоб це було зручніше для адвокатів. Складний характер історії подій і людських взаємин було спрощено до розповіді, в якій було детально описано захоплення нацистами влади, акти агресії по всій Європі, воєнні дії. Дванадцять років хаосу, жахіть і вбивств було висвітлено під час 453 відкритих слухань у залі суду. Перед судом надали свої покази дев’яносто чотири свідки, тридцять три — від обвинувачення, і шістдесят один — від захисту.
Судді швидко впоралися з організаціями. Провід нацистів, гестапо, СД і СС — усі вони були визнані винними, разом з підрозділами ваффен СС і півмільйона людей під їхнім командуванням. Це утворило дуже велике коло злочинців. СА, кабінет міністрів Рейху, генеральний штаб і верховне командування вермахту було знято з гачка, як акт судового компромісу.
Далі судді перейшли до актів змови, агресії і воєнних злочинів. Злочини проти людяності зайняли у рішенні суду центральне місце і, вперше в історії, були визнані невіддільною частиною міжнародного права. Судова зала мовчки слухала суддів: убивство, жорстоке поводження, грабунок, рабська праця, гоніння, — усе це породило міжнародні кримінальні злочини.
Мабуть, Франк та інші підсудні неабияк мордувалися, коли вони уважно прислуховувалися до будь-якого можливого натяку щодо їхньої майбутньої долі. Виправдання трьох організацій було для обвинувачення неприємною несподіванкою, але давало якусь надію підсудним, це було коливання маятника. У який бік він відхилиться для Франка? Чи достатньо зробив він для того, аби врятуватися від шибениці? Чи попереднє визнання колективної провини мало достатній вплив на суддів, чи воно знівелювалося його пізнішою заявою? Стривоженість Франка не втихомирилася від слів радянського судді Никитченко, який знову процитував слова з його щоденника, аби описати останній розділ історії нацистів і злочинів проти людяності. «Тисячу років», знову і знову.
Трибунал прийняв суть тези, написаної Лаутерпахтом, але озвученої Шовкроссом, йшлося про те, що міжнародні злочини «вчиняються людьми, а не абстрактними утвореннями». «Лише покаравши осіб, які вчиняли такі злочини, — сказали судді, — положення міжнародного права може бути дотримано. Окремі особи мали міжнародні зобов’язання, які є вищими за національні зобов’язання покори,{645} накладені окремими державами».
Натомість про геноцид у перший день не згадали. І попри підтримку британських, французьких, радянських прокурорів і прес-реліз Джексона! Жоден із восьми суддів, які виступали у перший день, не вжив терміну Лемкіна, і жоден з них не послався на функцію права захищати групи. Лемкін мав бути спустошеним, лежачи у ліжку десь далеко у госпіталі Парижа, плекаючи надію на другий день оголошення вироку.
Чому пропустили цей термін, було незрозуміло, хіба що можна згадати кілька слів від судді Никитченка. Радянський суддя сказав, що дії, які можуть вважатися злочинами проти людяності, — це лише ті, які здійснювалися після початку війни у вересні 1939 року.{646} Не було війни — не було злочину проти людяності. Таким чином трибунал не включив до свого рішення усе, що відбулося до вересня 1939 року, якими б жахливими ці дії не були. Зусилля Лемкіна оголосити поза законом усі звірства, незалежно від того, вчинені вони у мирний час чи під час війни, були відхилені через кому, яку згодом додали до статті 6 (с) статуту, така собі запізніла відмовка, якої боявся Лемкін. Вигнання Леона з Відня у січні 1939 року разом з іншими діями, вчиненими проти його родини і сотень тисяч інших до вересня 1939 року, не вважалося злочином.
Судді усвідомлювали, які труднощі це може спричинити. «Політичних опонентів убивали в Німеччині перед початком війни», — нагадав присутнім суддя Никитченко. Багато людей тримали у концентраційних таборах, в умовах страху і жорстокості, людей масово вбивали. Політика терору проводилася у великих масштабах, організовано і систематично, а гоніння, репресії і вбивства цивільних у Німеччині до початку війни 1939 року були немилосердними. Те, що проти євреїв злочинні дії вчинялися до війни, встановлено «поза всякими сумнівами». Однак якими б «огидними і жахливими» вони не були, кома, додана до тексту статуту, виводила злочини з-під юрисдикції трибуналу. «Ми безсилі щось вдіяти»{647}, — сказали судді.
Перший день оголошення вироку завдав нищівного удару по Лемкіну. Лаутерпахт, який був у залі суду, не мав бути стурбованим. Завіса, що відділила вересень 1939 року від того, що відбувалося перед ним, була щільною, — такими були наслідки правил, погоджених у статуті Нюрнберга, і логіка закону. Практичний Лаутерпахт підкреслив необхідність такого результату у проекті промови, яку він підготував для Шовкросса у липні. Затятий Лемкін наступного місяця виступив проти цього у Кембриджі.
Після першого дня слухань присутні розійшлися по своїх конторах, домівках, тюремних камерах і готелях, аби проаналізувати почуте, спробувати передбачити, що відбудеться наступного дня. Ребекка Вест вийшла з Палацу правосуддя і вирушила до невеличкого села поблизу Нюрнберга. Там вона випадково наштовхнулася на німецьку жінку, яка, дізнавшись, що ця англійська письменниця була на процесі, пустилася довго нарікати на нацистів. Вони розмістили іноземних робітників біля її села, «дві тисячі огидних людожерів, страшних покидьків, росіян, балканців, балтійців, слов’ян»{648}. Ця жінка цікавилася процесом, не заперечувала його потреби, але дуже шкодувала, що головним прокурором призначили єврея. На прохання пояснити свою позицію, ця жінка назвала Девіда Максвелла Файфа злочинним елементом. Коли Ребекка Вест заперечила їй, сказавши що вона помиляється, жінка різко відповіла: «Хто назве свого
