Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова - Філіп Сендс

Після Франка один за одним виступили чотирнадцять інших обвинувачених. Жоден з них не висловився про визнання відповідальності.

Після того, як виступив останній з них, лорд-суддя Лоуренс оголосив перерву у слуханнях до 23 вересня. Того дня буде оголошено рішення суду.

150

На момент завершення судового розгляду Лемкін все ще не знав жодних новин про свою родину. Тільки в середині вересня, під час перерви у слуханнях, він дізнався, що випало на долю Белли та Йозефа. Інформацію він отримав від свого брата Еліаса під час того, як вони возз'єдналися у Мюнхені. Він дізнався, що його родина була частиною «матеріалів справ Нюрнберзького процесу».

Те, що Еліасу вдалося вижити, було справжнім дарунком долі, і про це мені розповів його син Саул Лемкін. У липні 1941 року, коли вся сім'я поїхала з Вовковиська на відпочинок, Саулові було дванадцять. Він згадував: «Ми були на дачі, коли моя тітка сказала, що на війні щось сталося, і ми увімкнули радіоприймач». Вони почули, що Гітлер розірвав пакт про ненапад зі Сталіним і розпочав операцію «Барбаросса», що німці окупували Вовковиськ через тиждень, і що Белла та Йозеф потрапили у пастку, а разом з ними і решта родини, яка залишилася вдома.

Відпочинок на кілька днів перетворився на три роки у самому центрі Радянського Союзу. Вони знали, що «дядько Рафал» у безпеці у Північній Кароліні. Але напруження між братами Рафалом і Еліасом виникло через те, що Беллу та Йозефа за станом здоров'я не взяли на відпочинок, і їх убили: «Мій дядько був страшенно обурений, що ми лишили їх, але, на жаль, ми не знали, що мало статися». Саул здавався пригніченим навіть через сімдесят років після тих подій, і наче просив пробачення: «Ми лише поїхали в гості; ніхто не знав, що розпочнеться війна, навіть Сталін».

Саул і його сім'я залишалися у Москві до липня 1942 року. Коли у них закінчився термін віз, вони сіли на потяг і вирушили через Урал до Уфи, столиці Башкортостану, маленької радянської республіки.{639} Звідти вони повернулися до Москви у лютому 1944 року. Після війни вони повернулися до Польщі і потрапили до табору для переміщених осіб у Берліні, там їх і знайшов Лемкін. «Мій дядько зателефонував до нас у Берлін у серпні 1946 року. Він тоді був у Нюрнбергу; він говорив зі мною, — розповів Саул. — Він сказав моєму батькові не затримуватися надто довго у Берліні, бо росіяни могли заблокувати місто».

За допомогою Лемкіна американці забезпечили переїзд родини з Берліна до Мюнхена, до іншого табору. Саул був у лікарні, одужуючи після видалення апендикса, коли у середині вересня до них приєднався Лемкін: «Він прийшов провідати мене у лікарню зі своєю секретаркою мадам Шарлет, американкою, яка служила у війську США. Вона трохи розмовляла російською, дуже мила жінка. Мій дядько виглядав дуже добре, гарно вбраний; ми обійнялися. Він сказав мені: «Ти повинен приїхати до Америки».

Вони поділилися тією мізерною інформацією, яку знали про події у Вовковиську: «Мій батько Еліас дізнався, що коли більшовики прийшли влітку 1944 року, там залишилося лише кілька євреїв, мабуть, не більше, ніж п'ятдесят чи шістдесят». Повторення подій у Жовкві, Дубно і десятках тисяч інших місць, великих і малих, по всій Європі, відбилося у каменях Треблінки. Саул делікатно говорив про ці речі, але світло в його очах потьмяніло: «Ми знали, що з ними сталося. Один єврей надіслав нам листа. Моїх дідуся і бабусю забрали у невідомому напрямку. Вони вже не живуть».

Чи має Саул фотографію Белли та Йозефа? Ні. Він дізнався, що останній транспорт з Вовковиська вирушив у січні 1943 року до Аушвіца, але його батьків раніше забрав інший транспорт до іншого місця, десь неподалік:

— Беллу та Йозефа повезли до Треблінки, тому що це було недалеко.

Він промовив ці слова з великою печаллю і глибоким сумом, а тоді пожвавився.

— Як звали того відомого журналіста, що написав «Життя і доля»? — спитав він.

— Василь Гроссман.

— Точно; це він писав про Треблінку. Я прочитав цю книжку, і думав про дідуся і бабусю.

Саул вважав, що дядько Рафал не знав, що їх повезли до Треблінки:

— Про це стало відомо тільки згодом, через багато часу після того, як він поїхав.

Розповідь Саул містила певну основу для іншої історії. Таким чином я дізнався, що моя бабуся Мальке Флашнер, яка жила у Жовкві на одній вулиці з Лаутерпахтами, була вбита у Треблінці на тій же вулиці, що й Лемкіни.

— Є одна річ, яку я повинен сказати про ті часи, — сказав Саул, раптово повеселівши на обличчі. — Німці у лікарні були дуже добрими до мене, дуже уважними. Якщо порівняти з життям у Польщі, Німеччина була раєм для євреїв.

Якщо Саул затаїв у собі недобрі почуття, то нікому їх не виявляв.

— Звісно, дядько Рафал мав іншу думку, — продовжив він. — У лікарні було багато німців, але мій дядько навіть не поглянув у їхній бік. — Саул подивився мені в очі. — Він ненавидів їх. Для нього вони були отрутою. Він ненавидів їх.

151

Вересень Лаутерпахт провів у Кембриджі, чекаючи на вирок трибуналу, який, як він сподівався, зможе запропонувати захист індивідів і підтримку Міжнародного білля про права людини. Менш балакучий, ніж Лемкін, не виявляючи помітних емоцій, все ж він хвилювався і переживав не менше. Цей процес глибоко зачепив його, але він не хотів цього показувати навіть своєму синові, який був з ним того місяця, готуючись до другого року навчання у Триніті-коледжі.

Озираючись назад, Елі тепер хвилювався про те, чи тоді щось не змінилося в його батькові. Суд і новини про сім’ю зашкодили його роботі і, мабуть, вплинули на її подальший напрямок. Елі відчував, що саме тоді він почав краще — чи принаймні більш свідомо — розуміти батькову роботу.

— Річ у тім, що я не лише більше думав про це все; я знав про щось інше, це був особливо важкий період.

Наближався приїзд Інки до Кембриджа, що підкреслював відчуття втрати, але також давав надію.

— Емоційно він дуже глибоко занурився у той процес, — додав Елі. — Батько не дуже хотів говорити зі мною про ті речі і ніколи нічого не розповідав мені про своїх батьків, жодного разу.

Елі останнім часом багато думав про це, зізнавшись,