Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова - Філіп Сендс
Саша Кравец, якого міс Тілні врятувала від депортації до Аушвіца, після звільнення Віттеля емігрував до Сполучених Штатів. 1946 року він дістався туди на кораблі з Бремена до Нью-Йорка. Я не зміг знайти хоч якоїсь інформації про те, що з ним було далі.
Еміль Лінденфельд залишився у Відні. Останні два роки війни він переховувався у своїх «друзів-неєвреїв» і в родини як «підводник». Він знову одружився у 1961 році, а 1969 року помер у Відні, де й похований.
Отто фон Вехтер після війни зник, потім йому вдалося отримати притулок у Ватикані. У 1949 році помер у Римі за загадкових обставин, перебуваючи під заступництвом австрійського єпископа Алоїза Гудала, і до кінця переховуючись від правосуддя, звинувачений польським урядом у масових вбивствах понад 100 000 поляків у Львові. Його син Хорст живе у замку Хагенберг разом зі своєю дружиною{690}, і переконаний, що його батько був хорошою людиною з гідним характером, а не злочинцем, навіть попри постійні нові докази, зокрема докази явної крадіжки картини Брейгеля та інших творів мистецтва з Національного музею Кракова у грудні 1939 року.
Ніклас Франк виріс, став поважним журналістом, з часом став виконувати обов’язки іноземного редактора журналу «Штерн». У 1992 році він повернувся до Варшави і до будинку, де жив, коли був дитиною, аби взяти інтерв’ю у Леха Валенси, новообраного президента Польщі. Він не казав Валенсі, що ця кімната, де відбувалося інтерв’ю, і стіл, за яким вони сиділи, — це саме та кімната і саме той стіл, навколо якого за ним колись бігав його батько. Він живе у Гамбургу разом із дружиною, має дочку і двоє онуків.
Влітку 2014 року я їздив до Львова разом з Нікласом Франком і Хорстом фон Вехтером. Під час знімання нашого фільму — «Мій нацистський спадок: що вчинили наші батьки» — ми відвідали зруйновану синагогу у Жовкві, масове поховання неподалік і університетську аудиторію, де Ганс Франк виголосив свою велику промову 1 серпня 1942 року у присутності Отто фон Вехтера. Ніклас здивував нас, коли видобув із задньої кишені копію цієї промови і зачитав її вголос. Наступного дня ми разом втрьох спостерігали за церемонію на честь загиблих «дивізії Ваффен СС Галичина», створеної Отто фон Вехтером навесні 1943 року і яку досі шанує маргінальна група українських націоналістів, яка організувала цю подію. Хорст сказав мені, що це була найкраща частина подорожі, тому що літні чоловіки і молоді хлопці підходили до нього, аби вшанувати його батька.
— Ви не заперечували, — спитав я, — що багато з них були в одностроях СС зі свастиками?
— Чого б це? — відповів Хорст.
Леон та Рита Бухгольц жили разом у Парижі решту свого життя, у квартирі, яку я пам’ятаю з дитинства, неподалік Ґар-дю-Нор. Леон прожив до 1997 року, майже завершивши повне столітнє коло. Їхня дочка Рут вийшла заміж за англійця і у 1956 році перебралася до Лондона. Вона має двох синів, перший з яких — я, а другий має антикварну книжкову крамницю у центрі Лондона, що спеціалізується на ілюстрованих книжках для дітей. Я вивчав право у Кембриджському університеті, і там 1982 року слухав курс лекцій з міжнародного права, який читав Елі Лаутерпахт, дорослий син Герша. Влітку 1983 року, після закінчення університету, Леон та Рита приїздили до Кембриджа і ми разом сходили до Елі, який приймав гостей на свіжому повітрі у своєму садку. Там була його мати Рахиль, вдова Лаутерпахта, і я чітко пам’ятаю її зав’язане вузликом волосся. Я не знаю, чи вона і Леон тоді поспілкувалися між собою, але якщо і спілкувалися та обговорювали родинні зв’язки з Віднем, Лембергом і Жовквою, то Леон не відчув потреби поділитися цією розмовою зі мною.
Восени 1983 року я поїхав до Америки, де провів рік у Гарвардській школі права як запрошений викладач. Елі Лаутерпахт написав мені навесні 1984 року, запропонувавши академічну посаду наукового співробітника у новому науково-дослідному центрі з міжнародного права, який він створював у Кембриджському університеті. Тоді і ще чверть століття по тому, коли з колег ми перетворилися на друзів, ми не знали, що наші предки жили на одній вулиці понад століття тому. Минуло тридцять років, перш ніж Елі та я дізналися, що його батько і моя прабабуся жили у Жовкві в протилежних кінцях містечка на Східно-Західній вулиці.
Ми дізналися про це завдяки тому запрошенню зі Львова.
А як же Львів? Вперше я його відвідав 2010 року і відтоді повертався сюди щороку. Через сто років після свого розквіту він залишається чудовим містом, втім, з темним і таємним минулим, де його мешканці займають місця, підготовлені іншими. Розмах будівель, скрипіння трамваїв, аромат кави і вишень — все ще там. Різні громади, що змагалися між собою на вулицях міста у листопаді 1918 року переважно зникли, а українці стали домінувати. Водночас присутність інших відчувається всюди. Її відчуваємо у бруківці, з допомогою Віттліна, і її можна побачити на власні очі, якщо бути дуже уважним: у крилах лева, того, що «так войовничо дивиться вниз»{691} зі свого сідала над входом до брами № 14 на площі Ринок, верхи на сторінках розгорнутої книжки, на яких можна побачити напис «Pax Tibi Marce Evangelista Meus» (Мир тобі, Марку, мій євангелісте!); ви побачите її у вицвілих польських табличках з назвами вулиць і у порожніх заглибленнях на куті біля входу до кам’яниць, де колись висіли медузи [так в оригіналі. — Прим. верстальника]; у вікні старої аптеки «Під Угорською короною» на площі Бернардинів, колись найгарнішої площі в усьому королівстві Галичини і Володимирії, і нині теж, особливо вночі, коли її підсвічено і на ній, як завжди, людно.
Після цих відвідувань Львова я краще розумію слова тієї юної студентки, що підійшла до мене під час мого першого візиту, аби тихенько пояснити, наскільки для неї особисто була важлива моя лекція. У сучасному Львові, де Лемкін і Лаутерпахт забуті, ідентичність і походження є питаннями складними і небезпечними. Місто залишається «чашею жовчі»,
