Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова - Філіп Сендс

поділилися зі мною спогадами про те, що насправді пережили. Аня Герлберт допомогла влаштувати зустріч із «Чечилією Галлерані», а Том Генрі підказав корисні книги про її довге життя; Ліз Джобі порадила кілька стилістичних засобів; Марко де Мартіно збагатив мої знання про Курціо Малапарте; Крістін Дженнінгз надала матеріали про давні конференції; Сара Берштель знайшла потрібних лінгвістів; Горан Розенберг познайомив мене з шведами; Денніс Маркс і Саллі Ґроувз відкрили для мене Ріхарда Штрауса; а Джонатан Скляр попередив про загрози для розуму на межі виснаження. У Дартінгтоні Селія Атертон і Воган Ліндсей запропонували мені чудове місце для роботи.

Я б ніколи не завершив свій рукопис без уважного, наукового передруку Луїзи Рендс, яка впродовж трьох десятиліть є моєю колегою і дорогою подругою. Вона також чорним по білому, зрозумілими словами, передала, здавалося б, нескінченні бесіди, щоб їх можна було використати у тексті.

Ґілл Колридж, мій ґречний, дивовижний і втішний літературний агент, присвятив чимало часу, навіть більше, ніж достатньо, аби презентувати ці переплетені історії, перш ніж спокійно передати естафету Джорджії Ґаррет, під чиєю опікою я тепер радо перебуваю. Їм обом, а також чудовим співробітникам видавництва «Роджерс, Колридж & Байт» моя глибока вдячність. Цю вдячність також жбурляю через Атлантику Мелані Джексон з Нью-Йорка, бо завдяки їй негайно знайшовся один редактор, якому вдалося звести все правильно докупи. До речі, так сталося, що Мелані має сімейну зацікавленість у цих сторінках, оскільки на них постають її батько і дідусь (що дозволило мені сформувати більш змістовну думку про те, яке з двох можливих значень її батько мав на увазі, коли називав Лемкіна «цей тип» у листі, написаному у 1947 році).

Вікторія Вілсон з видавництва «Альфред Нопф» була бездоганним редактором. Грізна, уважна, стратегічно мисляча, любляча і скептична, вона без упину переконувала мене у перевагах часу і більш повільного написання, за що я безмежно вдячний. Згодом під час роботи над текстом мені пощастило працювати з Бі Геммінг з видавництва «Вайденфелд & Ніколсон», чиї здогадливі і розумні поради суттєво покращили цей текст навіть на кінцевій стадії. Ті помилки, що у ньому залишилися, є винятково моєю відповідальністю.

І нарешті хочу висловити свою, найглибшу з усіх, вдячність моїй найближчій родині, головній п’ятірці, яка тепер повністю (і надмірно) занурилася у радості і мороки Львова. Лео, історик, розповідав мені про рух пієтистів; Лара, соціолог, нагадувала мені про мою хибну свідомість; Катя, художник, заохочувала мене дивитися на місця і речі іншими очима.

Наталія — це та, хто робить нашу невеличку групу такою неймовірно щасливою, водночас визнаючи і даючи раду з усіма тими примхами, що змушують нас бути такими різними, і яка несе на собі увесь тягар моєї одержимості, і жодне вираження їй вдячності і любові не може бути надмірним. Дякую, дякую і ще раз дякую.

Джерела

У своїй роботі я спирався на широке коло різноманітних матеріалів. Деякі з них були недавно виявлені та оригінальні, — з архівів Львова, які стосуються життя Лаутерпахта і Лемкіна, — але зазвичай я міг спиратися на роботи інших, ресурси, які вдалося отримати внаслідок величезних зусиль. Посилання на ці матеріали вказані у кінцевих примітках, але з-поміж значної кількості використаних джерел деякі заслуговують особливої згадки завдяки своїй цікавості та якісним ознакам.

Матеріали, що стосуються життя мого дідуся Леона Бухгольца здебільшого зберігалися в особистому родинному архіві та у спогадах інших, зокрема, моєї матері і тітки. Я плідно скористався доступом до таких установ: Австрійський державний архів (Österreichisches Staatsarchiv); Головний архів історичних актів у Варшаві (Archiwum Główne Akt Dawnych); Центр документації австрійського опору (Dokumentationsarchiv des österreichischen Widerstandes Vienna); Віденський міський і державний архів (Wiener Stadt und Landesarchiv); веб-сторінка JewishGen; Архів Яд Вашем, включно з центральною базою даних імен жертв Шоа; зібрання Меморіального музею Голокосту Сполучених Штатів.

Місто Лемберг/Львів/Львув є темою багатющої літератури, що охоплює також наукові історичні матеріали та численні особисті спогади. Серед наукових текстів дуже цінними для мене є низка статей у чудовій рецензованій збірці Джона Чаплічки «Львів: місто у перехресних течіях культури» (видавництво Гарвардського університету, 2005). Якщо йдеться про мемуари, то читач, мабуть, зауважив численні посилання на працю Йозефа Віттліна «Mój Lwów» (в-во «Czytelnik», 1946), яку має бути вперше надруковано у чудовому перекладі англійською Антонії Ллойд-Джонс «City of Lions» (в-во «Pushkin Press», 2016), з фотографіями Діани Матар. Першоджерелом інформації щодо подій німецької окупації (1941–1944) була праця історика Дітера Пола, де йдеться про Івана Калимона, Українську допоміжну поліцію та антиєврейську політику нацистів у Львові, упродовж 1941–1944 років: «Звіт, підготований для Бюро спеціальних розслідувань міністерства юстиції США, 31 травня 2005 року», і «Nationalsozialistische Judenverfolgung in Ostgalizien 1941–1944», 2-ге видання (Ольденбург, 1997). Мені пощастило спиратися у роботі на таких авторів, як: Філіп Фрідман, «Знищення євреїв у Львові, 1941–1944» зі збірки «Шляхи до зникнення: есе про Голокост», за редакцією Ади Джун Фрідман (Спілка єврейських видавців Америки, 1980), 244–321; Крістоф Мік, «Несумісні переживання: поляки, українці та євреї Львова під радянською і німецькою окупацією, 1939–1944», Журнал сучасної історії 46, № 2 (2011), 336-63; Омер Бартов, «Стерті з лиця землі» (Видавництво Прінстонського університету, 2007); Рей Брендон і Венді Лоуер, редактори, «Шоа в Україні» (видавництво Індіанського університету, 2008).

Інші спогади, які я використав у написанні книги: Роуз Чорон, «Сімейні історії» (Джозеф Саймон/Pangloss Press, 1988); Девід Кахані, «Щоденник львівського гетто» (Видавництво Массачусетського університету, 1990); Володимир Меламед, «Євреї у Львові» (ТЕСОР, 1994); Еліах Йонс, «Дим у піску: євреї Львова у воєнні роки, 1939–1944 (Gefen, 2004); Ян Кот, «Каштанова рулетка» (Mazo, 2008); і Якоб Вайсс, «Мозаїка Лемберга» (Alderbrook, 2010). Чудова колекція карт і фотографій, що зберігається у Центрі міської історії Центрально-Східної Європи у Львові (http://www.lvivcenter.org/en/) є багатим і легкодоступним ресурсом. Багато можна було знайти, якщо покопатися у Державному архіві Львівської області.

Сусіднє містечко Жовква/Жолкєв не є темою такої великої кількості літературних видань, однак його давня історія підказує, що така література повинна бути. Щодо історичних матеріалів, які стосуються подій 1930-х і 1940-х років, я спирався на Гершона Таффета, «Голокост євреїв Жовкви» (Лодзь: Центральний єврейський історичний комітет, 1946); Клару Крамер, «Кларина війна: історія однієї дівчинки, яка вижила», зі Стівеном Гланцем (Ессо, 2009); і Омера Бартова, «Білі простори і чорні діри», «Шоа в Україні» Брендона і Лоуера, 340-42.

Про життя Герша Лаутерпахта написано чимало. Відправним пунктом є енциклопедична довідкова праця його сина Елігу «Життя Герша Лаутерпахта» (Видавництво Кембриджського університету, 2010). Я також скористався збіркою есе під назвою «Європейська традиція