Розстрільний календар - Олена Герасим'юк

На «цибульського маляра» — автора кількох малюнків-карикатур, уродженця села Цибулівки що на Вінничині — слідчі зібрали не багато і не мало — три томи справи.

Перший допит, який відбувся в день арешту, спантеличив слідчих. «Визнав, що з іронією називав вождя народів «батькой», а роботу з питань мовознавства переписав з творів В. Леніна та К. Маркса», — зафіксовано в документах капітаном Ахмідєєвим.

На другому, нічному допиті Гриць Волощук розповів, що антирадянські настрої у нього виникли від скрутного матеріального становища. На третьому, також нічному допиті, він коментував радіопередачі.

Далі слідчий вирішив натиснути на художника — називав імена друзів, розпитував про родичів, про книжки, які читав Грицько, про знайомих, у яких позичав газети, знаходив у архівах дядьків-колгоспників і дядьків-петлюрівців. Після того, як один за одним із папки капітана почали «вистрибувати» імена близьких, Григорій Волощук змінив свідчення. Він визнав себе винним за усіма обвинуваченнями, зізнався, що «кидав об стіну автобіографію одного з керівників радянського уряду», націоналістом «став сам», без стороннього впливу, книжки знаходив у студентів, яких давно відрахували, малював у зошитах тризуби... Та навіть у цього гротескного допиту була своя межа:

— Ви заявляли, що було б краще, якби Україна стала самостійною? — запитав капітан Ахмідєєв.

— Від цього я не відмовляюся.

Друзі Григорія Волощука згадували про нього як про добру і тубротливу людину з дуже специфічним почуттям гумору. Він ніколи не відмовляв у допомозі друзям, умів розважити навіть у найскрутніші часи. Навіть на допитах, які проводились лише вночі (вдень наглядач пильно слідкував, аби Грицько не задрімав ні на хвилину) і швидко виснажували навіть найстійкіших, не забував про тих, хто ще не потрапив на гачок до слідчого, і всіляко уникав будь-яких імен.

Слідчий бив студента і ставив на коліна «перед советской властью». Від хвилювань та відсутності інформації про сина його матір спаралізувало. На суді, що відбувся 14 травня 1953 року, за «організаційну діяльність, спрямовану на вчинення особливо небезпечних державних злочинів, а так само участь в антирадянській організації» Григорія Волощука та Миколу Адаменка засудили до 10 років таборів, а Ростислава Доценка — до 8, усіх із обмеженням у правах на три роки.

Художник Григорій Волощук перебував у таборах у районі Ухти. Через три роки звільнений за амністією. КДБ стежило за ним, і повернутись до дов’язничного ритму життя Волощуку так і не вдалось, хоча він одружився, відновився в університеті та працював вчителем. Втім, згодом переїхав до рідної Цибулівки, де сам собі дав псевдо «Зек». Працював у церквах — малював ікони та майстрував хрести. Пережив ще кілька обшуків за «зв’язок із закордоном».

Помер у 1970 році. Після похорону до села навідувались слідчі і розпитували, хто був на церемонії прощання. Друзі художника вважали, що КДБ навіть після його смерті продовжували шукати компромат для підготовки нової серії арештів.

Адаменко Микола. На хисткій кладці через безодню (Спогад-роздум про Григорія Волощука) // Зона. — 2006. — № 20. Режим доступу: https://goo.gl/kmyNs3

Малюта Іван. Волощук Григорій // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2016. — 8 лютого. Режим доступу: https://goo.gl/h8tgUk

Малюта Іван, Овсієнко Василь. Волощук Григорій Парфенович // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2011. — 5 березня. Режим доступу: https://goo.gl/hmuav9

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

27 серпня 1965 року кілька протестувальників, серед яких був юний Мустафа Джемілєв, намагались добитись зустрічі із першим секретарем ЦК Компартії Узбекистану Шарафом Рашидовим. За два тижні активістів було заарештовано за «порушення громадського порядку та хуліганство», згодом Джемілєва виключили з університету за «академічну неуспішність». Насправді причина була іншою — чітка громадянська позиція: юнак мав проблеми через поширення рукопису «Короткий історичний нарис тюркської культури у Криму у XIII—XVIII ст.», що здався КДБ занадто антирадянським та націоналістичним.

В останній день 1965 року Джемілєва заарештували та протримали 15 діб. На суді, що відбувся у травні 1966 року, Мустафа скористався можливістю виступити публічно. Він говорив про трагедію кримськотатарського народу та власні демократичні переконання. Суд засудив активіста до 1,5 років позбавлення волі за «ухиляння від призову в армію».

У таборі під Ташкентом, де Джемілєв відбував покарання, його поміщали до штрафного ізолятору за «проведення антирадянської пропаганди серед в’язнів». Там Мустафа оголосив голодування на знак протесту.

У листопаді 1967 року Джемілєва звільнили з табору. Та невдовзі його справу було поновлено начебто за поширення ним «завідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад». На той час Мустафу Джемілєва було обрано постійним представником кримських татар для клопотання перед радянською владою про повернення їх додому в Крим, в Україну.

Бекірова Гульнара. Пів століття опору: кримські татари від вигнання до повернення (1941—1991 роки). Нарис політичної історії. — К.: Критика, 2017.

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

70

Див. також: «28 березня 1935 року засуджені літератори Андрій Панів, Валер’ян Підмогильний, Валер’ян Поліщук, Василь Вражливий-Штанько, Володимир Штангей, Григорій Епік, Григорій Майфет, Данило Кудря, Євген Плужник, Левко Ковалів, Микола Куліш, Микола Любченко, Олександр Ковінька, Олександр Полоцький, Петро Ванченко, Семен Семко-Козачук, Юрій Мазуренко та інші» (с. 133).

71

Див. також: «13 липня 1937 року вбито художника Михайла Бойчука та його учнів» (с. 281).

Популярне видання

Герасим’юк Олена

Розстрільний календар

(російською мовою)