Розстрільний календар - Олена Герасим'юк

Розстріли було здійснено до 20-ї річниці більшовицької революції. Імовірною причиною вбивства 1111 людей, серед яких було близько 300 українців, стала підготовка до війни з Фінляндією. Влада не хотіла, аби інформація про табори та в’язнів поширювалась за межі Союзу.

Списки складали начальник Соловецької тюрми Іван Апеттер та його заступник Пьотр Раєвський. В’язнів із Соловків перевезли на материк та утримували у приміщенні пересильної тюрми у Медвеж’єґорську, що була неподалік місця злочину. Розстріли виконував капітан держбезпеки Міхаїл Матвєєв разом із поплічниками-«помічниками».

Час на вбивство однієї людини — кілька хвилин. Арештантів витягували з машини по одному і розстрілювали, хто чинив опір — отримував удар по голові. Є свідчення, що деякі з в’язнів зуміли пронести із собою заточки і спробували вбити або принаймні поранити катів.

Надворі стояв лютий мороз. Після кількох пострілів Матвєєв з помічниками ішли грітись.

3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох було розстріляно понад сотню українців. Того дня зустріли свою смерть поет Василь Атаманюк-Яблуненко, науковець Олексій Вангенгейм, поет Марко Вороний, професор Василь Гоца, історик Сергій Грушевський, літератор Григорій Епік, поет Микола Зеров, літератор Мирослав Ірчан, письменник Михайло Козоріс, журналіст Петро Кривенко, Антін, Богдан та Остап Крушельницькі, офіцер Микола Кузняк, драматург Микола Куліш, режисер Лесь Курбас, професор Михайло Лозинський, прозаїк Валер’ян Підмогильний, письменники Клим Поліщук та Валер’ян Поліщук, географ Степан Рудницький, письменник Олекса Слісаренко, поет Павло Филипович, історик та міністр УНР Микола Чехівський, офіцер Олексій Яворський, письменник Юліан Шпол та багато інших.

Одного разу вчителька накинулась на мене під час уроку: «Чєво ти либишся?» Я недавно приїхав з України і не зрозумів, що вона питає.

Коли я приїхав в концтабір і зустрівся з українцями, я вже ледве сто слів пам’ятав українською мовою. А спочатку було: «Чєво ти либишся?»

Зі спогадів Богдана Климчака

Родину Климчаків — один із синів був членом ОУН — на початку 1950-х років вислали на спецпоселення до Хабаровського краю. Вперше Богдана заарештували після закінчення технікуму — п’ять років хлопець відбув у мордовському таборі.

Після звільнення повернувся в Україну. Невдовзі спробував втекти із СРСР. У 1978 році Климчак перейшов радянсько-іранський кордон і здався правохоронним органам. Але за дев’ять днів, згідно з міжнародними домовленостями між країнами, його передали на «батьківщину».

У червні 1979 року Богдана Климчака засудили до 15 років таборів суворого режиму та 5 років заслання. Покарання за спробу втечі відбував у мордовському таборі ВС-389/36 та 35, але часто бунтував, оголошував голодування, за 12 років ув’язнення рівно 590 діб провів у штрафному ізоляторі (ШІЗО), 10 місяців у табірній тюрмі (ПКТ), 7 місяців — на погіршеному харчуванні. Незважаючи на нелюдські умови, він категорично відмовлявся підписувати будь-які документи, що полегшили б його становище.

Звільнений 11 листопада 1990 року. Реабілітацію не прийняв.

Богдан Климчак // Територія терору: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/rmSmD1

Овсієнко Василь. Климчак Богдан Степанович: Інтерв`ю 21 січня 2000 року // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2008. — 22 лютого. Режим доступу: https://goo.gl/ 9L5mh4

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

4 вересня 1965 року, під час першої хвилі арештів шістдесятників, у квартирі Караванського в Одесі відбувся обшук. У автора самвидаву кадебісти сподівались знайти багато компромату, проте помешкання було чистим.

Наступного дня Святослав Караванський почав протестувати проти такого свавілля: поширив звернення про безпідставний обшук, а згодом вручив консулам Польщі та Чехословаччини листи про «порушення ленінських норм національної політики» в Україні та арешти інтелігенції.

Караванського було вперше заарештовано за приналежність до ОУН у 1945 році. Проте він відсидів лише половину терміну, вийшовши за амністією. Після сміливого спротиву у 1965 році його відправили досиджувати термін, що залишився — 8 років та 7 місяців. Генеральний прокурор СРСР Роман Руденко (організатор міжнародних конгресів по боротьбі з нацизмом і мілітаризмом, обвинувачувач від СРСР на Нюрнберзькому процесі) вирішив, що звільнення Караванського у грудні 1960 року було «помилковим».

Проте і в таборі суворого режиму Караванський протестував: оголошував голодування, розсилав листи, через що сидів у штрафному ізоляторі та БУРі (з рос.: барак усиленного режима). За кілька років через «порушення табірного режиму» його перевели до Володимирської в’язниці. Усі документи, які він таємно передавав дружині — листи, книги з тайнописом, твори, свідчення в’язнів (зокрема і про розстріли в Катині) — миттєво розходились у самвидаві. За це його термін його ув’язнення був подовжений на 3 роки тюрми і 7 років таборів.

Загалом унікальний мовознавець та поет провів у неволі 31 рік.

Анцибор Дар’я. Святослав Караванський проти сталінської «єрижки» // Gazeta.ua. — 2012. — 24 грудня. Режим доступу: https://goo.gl/EhtFw5

Караванський Святослав. Практичний словник синонімів української мови. — К.: Українська книга, 2000. Режим доступу до онлайн-версії словника: https://goo.gl/MV5UED

Караванский Святослав Иосифович // Открытый список: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/W245aQ

Мельник Ігор. Арешти української інтелігенції 1965 року. Режим доступу: https://goo.gl/y4JimG

Рапп Ірина. Караванський Святослав Йосипович // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 19 квітня. Режим доступу: https://goo.gl/jdLCsz

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012. 14 листопада 1937 року розстріляний письменник Дмитро Бузько68

У 1920-х роках Дмитро Бузько співпрацював з ЧК. Він повинен був здати отамана Семена Заболотного. За мотивами операції Дмитро написав роман «Лісовий звір», який став бестселером, згодом був екранізований.

Бузька заарештували в Одесі 20 жовтня 1937 року. Приводом став його виступ на зборах письменників, де Дмитро сказав: «Мені прикро, що наших українських радянських письменників не читають партійці і найвідповідальніші партійці... Помилятися можуть усі, і критикувати необхідно всіх. Ми ще не вміємо критикувати, незважаючи на особи, у нас панує чиношанування.