Розстрільний календар - Олена Герасим'юк

Вражливий Василь. Шість оповідань. — Х., К., 1930. Режим доступу: https://goo.gl/NTgYk6

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/jMTPpk

Носков Володимир. Будинок попереднього ув’язнення — «Слово» // Радіо Свобода. — 2012. — 7 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/XEDhmr 11 грудня 1937 року стратили художницю Софію Налепинську-Бойчук71

Справу проти художників-бойчукістів розпочали 25 листопада 1936 року — тоді заарештували Михайла Бойчука, чоловіка Софії, та двох його учнів.

За місяць до його смерті квартиру Софії на сучасній вулиці Банковій у Києві обшукали, а графіка і професорку художньої академії ув’язнили. Справу проти неї відкрила Пера Гольдман, оперуповноважена IV відділу УДБ НКВС УРСР.

Допитували мисткиню начальник III відділення IV відділу УДБ НКВС старший лейтенант Данило Лифар і начальник районного відділення сержант Василь Миненко.

Енкаведисти цікавились причинами поїздок подружжя Бойчуків за кордон, зв’язками із «ворогами народу», намагались «розкрутити» на свідчення проти друзів та знайомих, вивести у справі «антирадянську лінію», проте Софія Налепинська-Бойчук не надавала потрібних даних (та і не могла їх дати).

Справу передали «трійці» 3 листопада 1937 року. Софію назвали «учасницею антирадянської націоналістичної терористичної організації», що «мала на меті скинути радвладу і встановити фашистський порядок в Україні».

6 грудня художницю засудили до розстрілу. Про виконання вироку прозвітував начальник І відділення VIII відділу УДБ лейтенант Ґроссман (розстріляний у 1938, реабілітований у 1958 році).

Білокінь Сергій. Смерть Софії Налепінської-Бойчук // Образо­творче мистецтво. — 1997. — №. 1. Режим доступу: https://goo.gl/02cBJS

Черкаська Ганна. Сепаратисти? До стіни! Режим доступу: https://goo.gl/1DC4hj

Створюючи Групу сприяння виконанню Гельсінських угод, ми розуміли примарність в умовах СРСР проголошуваних Гельсінським актом прав і свобод, проте розуміли також, яка велика потенційна сила закладена в цьому міжнародно-правовому документі... Отже, опертя на Прикінцевий акт ставило боротьбу за українські національні інтереси на міжнародно-правову основу і виводило їх у контекст загальноєвропейського демократичного процесу.

Левко Лук’яненко. До історії українського правозахисного руху

У листопаді 1976 року Левко Лук’яненко, за плечима якого вже був присуд до розстрілу, замінений на 15 років у Володимирській тюрмі і Мордовії, на пропозицію Миколи Руденка увійшов до складу новоутвореної Української Гельсінської групи (УГГ). Як член УГГ писав звернення до Белградської наради 35 країн з приводу дискримінації права українців на еміграцію. «Радіо Свобода» транслювало в ефірі його нарис «Рік свободи».

За рік до другого арешту вдома у Левка Лук’яненка працівники спецслужб провели обшук, під час якого вилучили листи і матеріали УГГ. Чоловіка неодноразово допитували у справах Миколи Руденка та Олекси Тихого (на їхньому суді у Дружківці він також виступив свідком), Мирослава Мариновича, Миколи Матусевича, Петра Вінса.

Після арешту 12 грудня 1977 року Лук’яненко оголосив голодування і відмовився давати будь-які свідчення у справі. На додачу відмовився від радянського громадянства. На підтримку в’язня в Радянському Союзі та за його кордонами проходили мітинги. Але вимоги людей з усього світу радянське правосуддя ігнорувало.

20 червня 1978 року Лук’яненка засудили до десяти років позбавлення волі та п’яти років заслання. Зважаючи на те, що до лап радянського суду активіст потрапив вдруге, на нього повісили тавро небезпечного рецедивіста.

У таборі особливого режиму у селі Сосновка разом із іншими в’язнями Лук’яненко протестував і передавав за межі зони інформацію про порушення прав людини. Згодом його перевели до спецтюрми в Кучино, потім — через Пермську пересильну тюрму — до Чернігівської. Після катувань — наглядачі позбавляли його сну — повернули до Кучино, згодом етапували до Томська.

Тим часом на волі Левка Лук’яненка у 1988 році обрали головою відновнленої Української Гельсінської групи. У квітні 1989 року він повернувся після заслання в Україну. Виїхати за межі Союзу відмовився — на його думку, ситуація у СРСР змінювалась, з’являлись перспективи для діяльності нової політичної партії.

Лук’яненко Левко. Сповідь у камері смертників. — Київ, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/9IGtWL

Лук’яненко Левко. До історії українського правозахисного руху // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2011. — 8 березня. Режим доступу: https://goo.gl/6SVvur

Полянська Яна. Левко Лук’яненко про Українську Гельсінську групу: ми боролись проти імперії // Радіо Свобода. — 2015. — 31 липня. Режим доступу: https://goo.gl/2cz7kL

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

Сторінка Левка Лук’яненка на сайті Фонду пам’яті Олекси Тихого. Режим доступу: https://goo.gl/aAB7qr

За національно-культурну діяльність Івана Крушельницького переслідувала польська влада. 1929 року він потрапив до в’язниці Баторія у Львові. Зрештою, позбавлений права викладати в українських школах, Іван Крушельницький займався літературною творчістю, писав мистецькі розвідки. Згодом Крушельницький разом із сестрою виїхав до УСРР.

Івана та його брата Тараса заарештували у листопаді 1934 року. Як і багатьох «західняків», їх звинувачували в «організації підготовки терористичних актів проти керівників радянської влади». Звісно, арешт був безпідставним.

13 грудня 1934 року Виїзна сесія Військової колегії Верховного суду СРСР у Києві на підставі постанови Президії ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 року засудила Івана Крушельницького (разом із братом Тарасом, Григорієм Косинкою, Дмитром Фальківським, Романом Сказинським, Олексою Влизьком та іншими) до розстрілу. 14 грудня вирок було виконано.

У 1958 році Івана Крушельницького було реабілітовано.

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/0PbRNB

Іван Крушельницький // Українці в світі: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/kydKDF

Пеленська Оксана. Іван Крушельницький: розстріляний дар // Радіо Свобода. — 2010. — 12 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/0C5XlM