Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук
Як це так, – не вміщалося в моїй голові: патріота, який ішов на смерть за Україну й через це опинився на чужині, не цікавить знаменитий оркестр ансамблю «Галичина», яким захоплюється весь український Сідней, а також Мельбурн і Аделаїда? Не хоче почути живі голоси Павла Дворського, Михайла Сливоцького, Ніни Мельник, характерного актора Євгена Федорченка? Не бажає побачити автора десятьох історичних романів Р. Іваничука, на зустрічах з яким ніде голці впасти, того самого «бенькарта», якого любив і виховував? Щось тут не те…
Пані Шухевичева вислухала мене й запевнила, що на прощальний концерт Жовнірук прийде.
І він прийшов – поважний, повновидий пан, в якому я, проте, відразу впізнав колишнього красеня Тараса. Мені хотілося його обняти, та це чомусь не вдалося; він міцно потиснув мені руку, сказав, що радий зустрітися з відомим письменником, з книжками якого, на жаль, не мав можливості ознайомитися; я з готовністю пообіцяв, що до кінця концерту принесу якийсь із своїх романів; Тарас подякував, а потім, помовчавши трохи, признався, що дружина в нього німкеня і діти української мови не знають, пожалкував, що не вродився жидом, – жиди міцніше тримаються за своє, ніж українці; похвалився, що живе в достатку, якого сам доробився; дивувався, просто ніяк не міг зрозуміти, як ми даємо собі раду там; про політичні події в Україні не запитав ні словом, хоч добре знав, що я депутат українського парламенту…
Врешті задзвонив дзвінок, і я, не прощаючись з Тарасом, пішов на сцену, щоб виголосити вступне слово.
Коли розпочався концерт і переповнена зала загриміла оплесками, я побіг на свою квартиру, забрав «Журавлиний крик» і марно чекав при виході, поки зовсім не спорожні зала. Тараса Жовнірука на концерті не було, і більше я з ним не зустрічався.
При цьому хочу згадати про іншого Тараса – професора одного з американських університетів, Гунчака, родом з Підгаєць, що на Тернопільщині. Гунчак ось уже другий рік працює в Київському університеті – читає студентам лекції з історії України й мешкає у запльованому гуртожитку, маючи в Нью-Арку шикарний особняк…
Таки насправді – даремно від нації, яку недоля розпорошила по всьому світу, якій окупанти водно стинали голову й століттями деморалізували «кнутом и пряником», вимагати монолітності. І так дивина, що поруч з Тарасом Жовніруком живе в еміграції Тарас Гунчак, а Україна знає не лише Бориса Олійника, а передусім Івана Драча; в Австралії працює невтомний подвижник літературного життя Дмитро Нитченко, а в Канаді – голова вінніпезької «Просвіти» Зенон Круцько; і нема чого дивуватися, що патріоти зі Спілки британських українців у Англії не бажають з нами мати ділових стосунків, оскільки ми «московські запроданці», і щастя велике, що в ложі Президії Верховної Ради України поруч із ренегатом Олександром Коцюбою сидить Дмитро Павличко.
Отож кілька слів про Дмитра.
Німці зайняли Київ, а в Коломиї стараннями Українського крайового комітету і його голови Костя Паньківського відкрилася українська гімназія, до якої потягнулися звідусіль сільські хлопчики в полотняних гачах та кептарях; пішли і ми з братом – у латаних-перелатаних «панських» вберях; пам’ятаю, я ходив у райтках з витертого штруксу, холоші яких, за відсутністю чобіт, запихав у вовняні камаші.
Через ті райтки я й познайомився з Дмитром Павличком зі Стопчатова, який ходив до нижчого роком класу і з яким ми, хоч на певній дистанції, але в чесних і приязних стосунках, пройшли крізь школу, університет, літературу й політику.
«Ну й райтечки, ну й райтечки!» – почув я одного разу глузливе позаду себе в гімназійному коридорі під час перерви.
Я різко повернувся з твердим наміром зацідити зухвальцеві у вухо і побачив присадкуватого, по-сільському набитого, широколицього, з великими зеленими очима хлопчиська, що зверхньо посміхався, зовсім не злякавшись мого закукуріченого вигляду.
Він стояв поруч з ошатно вдягнутим своїм однокласником Аскольдом Ганьківським, якого знали всі, бо був він синочком знаменитого в Коломиї лікаря, і я сказав Аскольдові: «Скажи йому, хай защепить ґґудзик!»
Спантеличений задавака вмить привів себе до порядку, і ми всі троє мирно вийшли на подвір’я й цілу велику перерву проходжувалися, косячи очима на сільських дівчат і на панянок, вибираючи потаємно кожен для себе «даму серця», без якої ніхто з нас не міг би себе вважати повноцінним гімназистом, – таких погордливо називали «офермами» або «куйонами».
Наше знайомство з Дмитром не переросло в тісну дружбу: мабуть, тому, що вчились у різних класах, та й напевне вже тоді відштовхнулися від себе наші вельми егоцентричні біополя, які й нині не перетинаються; моя незалежність та прямота і Павличкова владність виявились несумісними, проте це не завадило нам упродовж десятків літ, як я вже мовив, бути в добрих стосунках, які ґґрунтуються передовсім на взаємоповазі, взаємопідтримці й паритетності, і чому б мало бути інакше, коли породила нас та сама прикарпатська земля і та сама неволя виробила однаковий проти неї імунітет; вчились ми у тих самих учителів; нашим старшим братам однаково ламали життя більшовицькі чи то німецькі окупанти, між якими істотної різниці ніколи не було; визрівали ми серед одного й того ж лихоліття, і навіть наші маленькі радощі були дуже схожі.
Ще не раз у своїх спогадах я звернуся до постаті Дмитра Павличка, якого, незважаючи на суперечливість характеру, певну непослідовність у літературній і політичній діяльності, а теж на його гріховні порахунки із власним сумлінням, вважаю однією з найвидатніших особистостей нашого українського часу, точною його
