Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук

Але цього дня Леонід Макарович був невпізнанний. Під час обговорення союзного договору він перетасовував список виступаючих у такий спосіб, щоб після найкомпетентнішого демократа брав слово найпримітивніший партократ, такі «пари» викликали серед членів Народної Ради глузи, а серед більшості – ремство: прихильники союзного договору виглядали в дискусії смішно, проповідуючи одне і те ж: Україна самостійно існувати не може.

Після дебатів Кравчук прямо-таки приголомшив усіх в залі: відхиливши вимогу сорока депутатів-комуністів, він заявив, що проект союзного договору, як показала дискусія, ще не готовий, треба його віддати на юридичну, політичну й економічну експертизу, довести, що він не суперечить Декларації про суверенітет України, а тому Президія Верховної Ради пропонує продовжити обговорення проекту 15 вересня.

Проте ця несподівана пропозиція була, теж несподівано, проголосована конституційною більшістю: комуністи, очевидно, не були впевнені, що заява сорока пройде, і тому не наголошували на її голосуванні. Зрештою, обговорення показало, що партократам треба згуртувати сили до наступу на демократію, до того ж, віддалення терміну давало їм можливість тиску на експертів. Мені ж здається, що багато хто з них, а перший секретар КПУ Станіслав Гуренко напевно, вже щось пронюхали про московську змову.

Новоогарьовську акцію Горбачова було зірвано. Ніхто, правда, не міг ще тоді скласти вартості тому, що сподіялося, і я – теж. Усвідомлення смислу цього факту прийшло до мене аж тоді, коли я стояв ні в сих ні в тих перед настороженим залом у дрогобицькому Народному домі: Радянський Союз розпався 27 червня 1991 року – пророцтво Нострадамуса збулося! Цього дня Україна завдала Союзові удару в саме сонячне сплетіння, це був нокаут: найавторитетніша республіка відмовилася брати участь у союзному договорі, а Союз як такий без України існувати не може.

Я сказав це виборцям – і це було правдою. Як показали наступні політичні події, початок розпаду більшовицької імперії стався саме цього дня.

Тоді ж, на вечірньому засіданні, ми сиділи у сесійному залі й далі зосереджені й насторожені, і, мабуть, для того, щоб позбутися цього цупкого напруження, Іван Драч, з яким я сиджу поруч, розповів мені цікаву придибашку.

Йде Іван на обід, а на бордюрі недалеко Верховної Ради сидить стара жінка й плаче. «Що з вами, матусю?» – нахилився до неї Драч. «Та що – побили мні омони», – схлипнула стара жінка. «А ви звідки?» – «Та зі Стрия», – «Чого ж ви, такі слабі, приїхали сюди?» – «Бо прийшли з Руху та й сказали, що мусить хтось з моєї хати поїхати до Києва на ті пікети, чи як вони називаються. А донька моя заслабла, зять у командировці, то мусила їхати сама…»

Бідний мій народ. Бідні ми всі. Хіба ж не так само було й раніше: дає бригадир наряд на сім’ю, і мусили іти – на льон, буряки чи в саме пекло, хоч би всі в тебе дома і повимирали… Коли ж ми очистимося від тієї смертельної тоталітарної отрути?!

А станеться це тоді, коли по Радянському Союзу зникне й слід.

Нині ж «битому не ймется»! Горбачова не спам’ятав навіть антидержавний путч, який мало не коштував йому життя. Після путчу він ніби впав на нашу грішну землю з іншої планети: не бачить і не хоче бачити реальності. Хапаючись за президентську владу, якої вже не має, Горбачов і далі просторікує про новий союзний договір, про збереження імперії, пирскає чорною слиною на суверенність як саме поняття, іронізує із законного права націй на самовизначення, водно жонглює в’їдливими, як йому здається, термінами «сепаратизм», «парад суверенітетів», перекреслюючи тим самим усе добре, що зопалу зробив, і самого себе – як політичного діяча.

А був час, коли народ обожнював його, чей же зняв з людських ротів намордники, проголосивши так звану «гласність». Гей, та йому у віках ставили б пам’ятники вдячні нащадки, якби він зробив те, що нині без нього сталося: розпустив імперію! Та навіть думати про таке смішно: новітній імператор Горбачов і в помислах не мав чогось подібного робити. Втямивши, що склепаний терором конгломерат народів економічно задихається, він задумав псевдодемократією розбудити продуктивні людські сили, припудрюючи при цьому стару, прогнилу систему, облудно ратуючи за гуманний соціалізм – містичну суспільну формацію, протипоказану людській природі.

Та кожен імператор рятує імперію як може: Лєнін – терором, тією, за його словами, «лучшей формой убеждения», а Горбачов – фальшивою демократією. Проте ані один, ані другий не могли її врятувати, бо існує поза волею тиранів суспільний закон про право народів на незалежність, і діє він, хоч часто із запізненням, – неухильно.

Був час, коли і я піддався гіпнозові Горбачова: на один момент, під час розмови з ним у Львові, я, заворожений його псевдовільнодумною демагогією, повірив, що це посланець Божий.

Облуда! Тбіліська й вільнюська трагедії довели, що ніколи не можна засліплюватися самодержцем, навіть якщо він ходить у народ; у критичну для себе пору жоден імператор не зупиняється перед кров’ю.

Я надто рано назвав «перебудовний» час волею, я так і сказав про цей період у своєму романі «Бо війна – війною». Беру свої слова назад: кліть тюрми розширилася, проте грати на вікнах залишилися, і як я міг допуститися, нехай на одну мить, такої блюзнірської думки, коли сам не раз твердив, що воля може настати тільки тоді, коли народ побудує на місці тюрми Храм!

Як можна було повірити політиканові, який вийшов із хрущовсько-брєжнєвської школи, що він має намір розвалити імперію? Горбачов дав нам догризати кинуту ще колись Хрущовим кістку – Сталіна – і разом із своєю бандою, яку тепер сам запер