Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук

Колись, ще у дні літературної юності, я почув – одну від політика, а другу від філософа – дві формули, які гранично точно охарактеризували радянську систему.

Джон Кеннеді в одному зі своїх інтерв’ю назвав Радянський Союз «світом політичних непевностей і матеріальних нестач». Чи можна влучніше назвати державу, гербом якої міг би стати образ черг до магазинів і яка не те що постійно глумиться над своїми мертвими вождями, а й може навіть без прокурорських санкцій інтернувати живого президента?

А Жан-Поль Сартр на початку шістдесятих років, повернувшись додому з подорожі Радянським Союзом, заявив зовсім категорично: «Ця система не надається до ремонту, її треба поламати і викинути на сміття!»

Нині ми, дозрівши до такого розуміння найрадикальнішої проблеми, засукуємо рукави. У праці над демонтажем імперії не можна мати ані крихти вирозуміння чи якогось до неї милосердя: більшовицька система, в якій прийшов до влади люмп, злочинний елемент, той самий «грядущий хам», прихід якого в Росію передбачив письменник Федір Сологуб ще перед першою світовою війною, вчинила страшну наругу над народами і їх святинями, відняла віру в Бога, засобами постійного страху здеградувала людську особистість, фізично винищила понад півста мільйонів людей, вбила господаря землі, саму ж землю спустошила, а в душі колишніх громадян вселила орду покори й байдужості, зробивши їх тихими рабами, які вдовольняються їжею. Така система мусить бути скарана на смерть.

Україну нині проголошено незалежною державою. Але ту державу треба ще побудувати. І це мають зробити компетентні люди.

Моє робоче місце за письменницьким столом, там я компетентний. Я глибоко переконаний, що без високої літератури жодна держава не може стати цивілізованою. Тому повертаюся до своїх справ. У цей відповідальний час я віддав громадській і політичній роботі п’ять років, і про те, що вдалося мені зробити, ще розкажу.

Став я політиком тільки тому, що сьогодні все є політикою, зокрема порядність і авторитет. Нині ж у парламенті повинні працювати досконалі спеціалісти. Думав, що обраний 1 грудня 1991 року Президент України розпустить згодом теперішній парламент, і я до самого скону працюватиму для незалежної України в ділянці літератури і просвіти.

Якось ми з Богданом Горинем їхали в одному купе до Києва. Як завжди емоційний, він під час розмови вигукнув майже розпачливо: «Живемо, Романе, в унікальний для України час. І все забудеться! Ну, не все, а найцікавіші деталі. Хто їх зафіксує? Нема кому, ніхто не має часу!» Тоді мені подумалося, що зроблю це бодай частково я, оскільки вправу письменницьку маю, до того ж, завжди знаходився і знаходжусь до сьогодні в епіцентрі політичних і літературних подій.

Та хай не потерпає мій читач, що зараз почну викладати свою біографію, хоч така егоцентрична спокуса весь час мене діймає: кожен мемуарист, а я ось несподівано для себе самого ним стаю, хоче у спогади вкрапити найбільше свого власного.

Це зовсім зрозуміла річ: об’єктивна реальність, в якій доводиться жити авторові мемуарів, сприймається ним суб’єктивно, і тому я теж оцінюватиму події від свого імені й, напевно, буду до окремих людей несправедливий, а до себе надто поблажливий, захочу якнайбільше сказати про своє становлення і своє бачення світу, бо інакше й бути не може: кожен знає найкраще передусім себе. Та зацікавлю свого читача, може, тим, що виступатиму на сторінках спогадів у величезному гурті різноманітних людей і намагатимусь оцінити і себе, і їх, і події.

Я виростав в учительській сім’ї і, хоч зі своїми сільськими ровесниками був рівний, бо разом з ними вчився в сільській школі, пастушив, грався у «свинки», «хвостача» й «перескічки», так само, як вони, працював на полі, а восени ми всі разом розпалювали в Мочулі ватру і вчилися курити, – все ж відрізнявся від них: ходив не в гачах і кептарі, а в коротких штанцях і піджачку; в церкві ми всі троє – найстарша Наталка, молодший Євген, якого ми й донині кличемо Нуськом, і найменший я – сиділи разом із батьками на лавочці в захристії, а селянські діти пріли, стоячи перед престолом, або ж казилися на хорах; я багато читав, бо мав таку можливість і, звісно, більше знав, що викликало в сільських хлопців заздрість, яка часто переходила у зневагу, – «диви, який сиромудрий!»; теж не мав я права доводити свою правоту кулаками, як це робили інші, бо мене зупиняли хлопчиська сакраментальною фразою: «Ти гадаєш, що як ти панський син, то тобі все можна?», а в крамниці, яка з приходом «перших совітів» у 1939 року стала своєрідним сільським казино, де гнули політику, пили горілку і грали в карти, я мав право сидіти біля крамаря за лядою і слухати геть-чисто все, про що розмовляли дорослі, – та якби не цей привілей, не написав би я ніколи трилогії «Край битого шляху».

Мені минуло всього десять років, коли прийшло те страшне «визволення», пекельні сліди якого виявляємо донині на пустирищах, в лісах і на подвір’ях енкаведистських катівень, проте пам’ятаю буквально все – кожне мовлене слово, кожну подію і ситуацію, вмів навіть давати їм свою оцінку (після закарпатської трагедії я написав гнівного вірша, спрямованого проти Гітлера), і вже тоді намацував місце, на якому міг стати в найзручнішій для опору позі.

Як нині бачу перші дні п’яної ейфорії, коли до крамниці щоденно завозили дешеву горілку (по 1 крб. 80 коп. за пляшку при учительській місячній платні у 800 крб.), якою радянська влада цинічно споювала вчорашніх просвітян і відродженців, котрі за Польщі, повиганявши з сіл корчмарів, заприсягались у церкві на Євангелії не вживати спиртного.

«Такої влади нам треба!» – гатив кулаком об ляду дебелий вуйко,