Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук

підручники і слухайте те, чого в них немає. Вірш „Партія веде“ вивчіть напам’ять дома, бо таке питання буде в екзаменаційних білетах. Це вам дасться легко: ритміка вірша така сама, що в „Лисі Микиті“…» І десять уроків поспіль декламував нам поезії із «Сонячних кларнетів» і «Золотого гомону», аналізував поему «Сковорода», і тому я ніколи в житті не глузував з Тичини, в чому так радо вправлялися і вправляються ще й досі невігласи… Я був останнім випускником у Левицького. Він раптом помер після нашого випускного вечора, і я, йдучи за домовиною, повторював у думці напутні слова вчителя: «Література – совість народу, і доторкатися до неї треба чистими руками». Образ Штрауса пройшов через мої повісті «Сьоме небо» й «Місто» – це моя дяка йому за літературний хліб…

Можна б і далі характеризувати професуру Коломийської гімназії, і кожен учитель заслужив би на добре слово. Коломийська гімназія – то був останній навчальний заклад у Галичині, рівень викладання в якому без перебільшення можна назвати університетським. Чи дочекається наша освіта подібних педагогічних сил? Будемо сподіватися.

Я надто довго зупинився на розповіді про щасливі моменти нашого гімназійного життя. І ще б хотілося розповісти про щось насправді радісне, бо ж було воно, було! Та довкола йшла війна – не на фронтах, фронтових боїв у Коломиї поки що не чутно було, – німці тут воювали в Шепарівському лісі, дострілюючи євреїв, і на єврейському кладовищі, де вже розстрілювали українців-заручників. За одного вбитого партизанами німця – тридцять жертв. Їх імена, виписані на червоних плакатах, щодня з’являлися на телеграфних стовпах, рекламних тумбах. Сотні й сотні наших хлопців, переважно сільських, знищили фашисти в Коломиї; найтяжчим прокльоном були тоді слова: «А щоб я твоє ім’я бачив на червоному плакаті!» А тому й донині не можу збагнути, як міг краківський Український центральний комітет домагатися в Гітлера дозволу на створення дивізії СС «Галичина», яка в той час, коли новостворена УПА виповіла німцям смертельний бій, стала на боці окупаційної армії.

Я бачив, як мій батько печалувався над приреченим українським цвітом. А хлопці зголошувалися, хлопці йшли, бо знову на наші землі насувалася червона орда, ціну якій галичани вже знали, і їм здавалося, що дивізія стане зародком новітнього легіону усусусів.

То були чесні й запальні хлопці… Я мешкав у Сіднеї в колишнього дивізійника Левка Яськевича, він так і казав: «Ми були переконані, що повториться австрійський варіант – у складі німецької армії буде створений корпус Січових Стрільців (так ми розшифровували абревіатуру СС), який після поразки німців у війні започаткує українську регулярну армію».

На жаль (чи й на щастя), історія ніколи не повторюється.

До Коломиї прибув у передсмертному своєму вояжі по окупованих територіях генерал-губернатор Ганс Франк, щоб напутити дивізійників, яких зібрали в приміщенні театру.

Браві хлопці стояли на сцені під полотнищем із зображенням жовтого лева – і серед них Тарас Жовнірук. Красуня Дануся сиділа у першому ряді і, горда за свого милого, закохано посміхалася йому крізь сльози… Та чи одна вона? У Трачі тужила за своїм нареченим Богданом Сорокою моя сестра Наталка… Не знаю, чи Дануся зустрічалася після цього коли-небудь із нареченим, а Наталка мала таку можливість. Богдан одружився зі зрусифікованою німкенею, живуть вони за Уралом, діти не знають української мови.

Майже всі лицарі дивізії пропали, навіть ті, які не загинули від гармат…

Узимку 1944 року гімназію закрили: там розташувався німецький воєнний шпиталь. Відступаючи, німці підпалили гімназію, цілий тиждень покутська околиця спостерігала за зловісними димами… У тому полум’ї пропало все: бібліотека, обладнані за останнім словом науки фізичний, хімічний та природничий кабінети – і наше дитинство. Я виніс із полумені опудало пелікана і пішов з ним, – теж дотла вигорілий, пропалений, – таким ступив на поріг своєї юності.

4

На початку жовтня 1990 року, коли розпочала роботу Друга сесія Верховної Ради УРСР, на нинішньому Майдані Незалежності, а тоді ще на площі Жовтневій, несподівано не тільки для столиці України, а й для всього цивілізованого світу виросло шатрове містечко голодуючих студентів. Сталося те, що мусило статися в народі, який прокинувся від віковічної рабської сплячки і почав боротися за незалежність: на поле битви вийшла молодь.

Відчайдушний і рішучий студентський чин засвідчив, що українська нація жива і має шанс на перемогу. Старше покоління, до якого належу і я, винесло на авансцену політичної боротьби проблему самостійності України, проте самої незалежності не могло б здобути власними силами: ідеї «батьків нації» залишаються умоглядними і вмирають разом з носіями тих ідей, якщо ідеї не знаходять відгуку й підтримки серед молоді.

Народна Рада чекала якоїсь реакції від суспільства на власну діяльність, усвідомлюючи, що без відповідної популярності своєї політичної позиції не зможе втриматися в боротьбі з таким чисельним і сильним ворогом як комуністична більшість у Верховній Раді. Щоденних пікетувань і вигуків «ганьба КПРС» виявилося замало.

Проте аж такого зриву не сподівався ніхто.

Студенти, по-військовому зорганізовані, розклали свої намети на викладеному мармуровими плитами майдані біля підніжжя громіздкого й потворного за своїм архітектурно-скульптурним вирішенням монстра – пам’ятника Леніну, оточеного чавунними фігурами муравйовських карателів, які цілилися з гвинтівок у бік Софійської площі, а тепер – у голови дітей.

Голодуючі виклали свої вимоги Верховній Раді й особисто Леонідові Кравчуку, вимагаючи відставки Голови Ради Міністрів – вихованця Брєжнєва і Щербицького – Віталія Масола, повернення народові награбованого комуністичною партією майна, впровадження закону про військову службу на Україні, – і залягли на безтермінове голодування, яке