Наркономіка. Як працює економіка картелів - Том Вейнрайт

Повільно, криваво Ель-Чапо і його поплічники почали перемагати. Убиваючи місцевих поліцейських, вони ширили чутки, буцім корумпована прокуратура штату працює на картель Хуареса. Сіналоанські кілери викрали брата генпрокурора-пенсіонера і під дулом пістолета записали «сповідь» про те, що його брат був сполучною ланкою між картелем і державними органами. У відео, яке виклали на YouTube, він назвав кількох осіб як членів картелю, включно з колишнім вивідачем поліції, якого кількома тижнями раніше було вбито (разом із братом, колишнім борцем). Правда це чи ні, але вимушена сповідь допомогла підірвати довіру до місцевої влади.

Можливо, вирішальним моментом у битві за Хуарес став арешт 2011 року Хуана Антоніо Акости, відомого як Ель-Дієго, ватажка «Лінії». Після арешту він заявив, що організував понад 1500 убивств. Рівень убивств упав, коли Ель-Чапо став очільником і опір картелю Хуареса занепав. Так було остаточно подолано регуляторні перепони й захоплення Сіналоа завершено.

Через багаторівневу поліційну систему Мексики про картельні захоплення доводиться домовлятися з кількома рівнями уряду, що продовжує конфлікти. Президент Кальдерон часто нарікав, що влада штатів і нижчого рівня підриває статус його федерального уряду. Щойно вгамувався Хуарес, Акапулько, круте місто біля затоки, де Джон Вейн колись мав віллу, а Білл і Гілларі Клінтон провели медовий місяць, стало мішенню аналогічної спроби насильницького поглинення. Роздратований Кальдерон поскаржився мені: частина проблеми полягала в тому, що місцева влада не співпрацює з федералами.

– Я сам залюбки був би мером Акапулько. Я б чудово проводив час, бо справді люблю це місто, – сказав він. – Але правда в тому, що там є уряд міста і губернатор [штату], а [між ними] – 5000 поліцейських. Бажано, аби вони працювали. А оскільки цього не відбувається, триває нестабільність.

Оця нестабільність і нерегульована конкуренція, яку вона викликала між картелями, забрала понад 60 000 життів за президентства Кальдерона. Це зробило Мексику похмурішою й зухвалішою. У Хуаресі побоювання не давали мені затримуватися в якомусь місці надовго; я швиденько поглинав бурито в кнайпі (її назва була «Хрещений батько», ніби місту потрібна була ще одна згадка про мафію) і біг з однієї зустрічі на іншу. Увечері, коли ми повертаємося до аеропорту, намагаючись дістатися туди завидна, Мігель тихо каже, ніби хтось їде за нами назирці. Ми мовчки збільшуємо швидкість, аж тут повз нас проїжджають пікапи з солдатами й федералами, які байдуже дивляться на нас у сутінках крізь щілини в балаклавах.

У присмерку доїздимо до терміналу, і мені відлягає від серця, коли літак злітає в безпечне нічне небо. Я так і не дізнався, хто стежив за нами, якщо справді хтось стежив. Але під час цієї та наступних поїздок до Сьюдад-Хуареса й інших прикордонних міст на півночі Мексики я не міг позбутися почуття, що вторгаюся на територію картелю. Навіть у шикарних кварталах Мехіко балачка іноді притишується, коли модна спортивна автівка під’їздить до ресторану, а ковбойський черевик ступає на хідник. І ринок Хуареса завжди обговорюється з найбільшим запалом. Та й кожна територія комусь належить.

• • •

Чому в Сальвадорі все по-іншому? Як і в Мексиці, тут є вкрай неприємні злочинці. Дві основні «марас», або вуличні банди, називаються «Мара Сальватруча» і «Баріо 18» (остання ще відома як «Банда 18-ї вулиці»). Обидві банди засновані не в Сальвадорі, а у в’язницях і бідних кварталах Каліфорнії, де молоді сальвадорські іммігранти гуртувалися для самооборони та керування наркорекетом і здирництвом. Ці банди повернулися до Латинської Америки, куди депортували сальвадорських мігрантів. Молоді, безробітні й татуйовані, з досвідом поводження зі зброєю та контактами в США, вони продовжили свою гангстерську діяльність у Центральній Америці, де слабші правоохоронні органи дозволили їм досягти успіху. За оцінками, банди Центральної Америки налічують близько 70 000 членів19, що приблизно відповідає кількості працівників GE у США20. У регіоні, загальна чисельність населення якого трохи більша за 40 мільйонів, це потужна сила.

Щоб більше дізнатися про те, як працюють ці транснаціональні організації, я організував зустріч із Карлосом Мохікою Лечугою, ватажком «Банди 18-ї вулиці». Мохіка керує своїм інтернаціональним бізнесом із камери в подібній до фортеці в’язниці в Кохутепеке, приблизно за годину їзди на схід від Сан-Сальвадора, жвавої столиці Сальвадору. Колись, либонь, в’язниця мала величний вигляд, але нині крізь заґратовані вікна на мурованому фасаді ви можете побачити, як денне світло проникає туди, де колись був дах. Солдати в масках патрулюють з укріплень, обкладених мішками з піском, по периметру в’язниці, ліниво націлюючи кулемети на всіх, хто занадто близько підходить. Хоча ми перебуваємо в середмісті, мій мобільник не знаходить сигналу. Поруч стомлений продавець pupusas, тортилій із начинкою, до яких ласий увесь Сальвадор, пояснює, що сигналу немає через глушники, покликані блокувати дзвінки в’язнів. Він показує на місце, де сигнал повертається, трохи далі по дорозі, – там зграйка місцевих жителів крутить телефони, намагаючись прийняти повідомлення.

Усередині в’язниці мені однаково доводиться віддати телефон і повиймати все з кишень, крім нотатника, ручки і диктофона. Озброєна варта веде мене у двір і далі – до просторої голої камери завбільшки зі шкільний клас, що в ній лише кілька пластикових стільців. Незабаром приводять Мохіку. Він у наручниках, але це хіба єдина його поступка під час перебування у в’язниці. Він у гарній футболці, блискучих білих шортах і свіженьких кросівках Reebok. Усе абсолютно нове. На лисій голові, що бувала в бувальцях, – чорна бейсболка, на якій спереду вигаптувано число 18, а збоку – прізвисько В’єхо Лін, тобто Старий Лін. Мохіка татуйований з голови до ніг. Велике татуювання на шиї – «18 на 100 відсотків». Мистецький витвір на правій руці спотворений шрамом на біцепсі. Біля лівого ока татуйована сльоза, а частково приховувана дашком бейсболки фраза на три рядки йде по всьому чолу: «En Memoria De Mi Madre» («На спогад про матінку»).

Більшість членів банди молоді, бо шанси постаріти в mara невеликі. За даними ООН, 2009 року частота вбивств у Сальвадорі становила 71 на 100 000 осіб, що робить країну найбільш смертоносною у світі. Якщо екстраполювати це на тривалість життя, то сальвадорець має приблизно один із десяти шансів бути вбитим. Набагато вищий цей шанс у бідняків і в родин, пов’язаних з mara.

Старий Лін – виняток для свого віку. Я спитав, скільки йому років, коли він підсунув стілець і сів.

– Двадцять п’ять, – невиразно буркнув Мохіка.

Ні, він глузує, насправді йому 50 років.