Наркономіка. Як працює економіка картелів - Том Вейнрайт
Щоб спробувати задушити картелі, американська і мексиканська влади зробили все можливе для ускладнення перетину кордону. Після терактів 11 вересня посилилося патрулювання кордонів США (що дратувало і легальних бізнесменів, і шахраїв: «Міністерство внутрішньої безпеки – от козли!» – скаржився мені якось бармен із Хуареса, нарікаючи на занепад бізнесу американських турів-одноденок). Але побічним економічним наслідком ущільнення кордону є здорожчання всіх пунктів пропуску. На кордон завдовжки 2000 миль між Мексикою і найбільшим у світі ринком наркотиків припадає лише 47 офіційних прикордонних переходів, а з них кілька набагато більші за решту за обсягом пропуску контейнеровозів. Картель, який не може контролювати хоча б один із них, далеко не піде.
Тому отака конкуренція у боротьбі за кожний пункт. Хуарес – не єдине прикордонне місто, уражене безоглядним насильством: за останні роки полем бою картелів стали такі міста, як Тіхуана, Рейноса й Нуево-Ларедо. У шістьох мексиканських штатах, які межують зі США, найвищі показники вбивств у Мексиці. З ними конкурують лише великі портові міста, як-от Веракрус і Мічоакан, які за це високо цінуються картелями. Саме через дефіцит пунктів пропуску наркоторгівці ладні битися за них до останнього.
Умови для змагань завжди були відповідними. Чому все так яскраво почалося під час перебування Кальдерона на посаді? Наркоторгівлю в Хуаресі тривалий час контролювала організація Каррільйо Фуентеса, відома як просто «Картель Хуареса». У 1990-х роках керував бандою Амадо Каррільйо Фуентес, або ж Пан Неба, бо для імпорту колумбійського кокаїну він мав флот літаків. Як у сюжеті поганого гангстерського фільму, 1997 року Амадо помер у Мехіко під час пластичної операції для зміни зовнішності. Ніхто до ладу не знає, чому і як його вбили тоді. Але через кілька місяців тіла трьох лікарів, які проводили невдалу операцію, знайшли забетонованими в нафтобочках.
Картель зазнав ще одного удару, коли в уряді викрили його людину. Хосе де Хесус Ґутьєррес Ребольйо був генералом армії, який за призначенням очолив Національний інститут боротьби з наркотиками і фактично став мексиканським наркокоролем. Насправді його послуги оплачувала банда Хуареса. (Він став прототипом генерала у фільмі 2000 року про наркобізнес «Трафік».) Після смерті Амадо і виведення з гри корумпованого наркокороля, банда Хуареса почала занепадати.
Мафії-конкуренти зауважили це. Стійкий плин контрабанди через Хуарес завжди робив місто спокусливою метою для придбання. Лишалося підшукати правильного корпоративного злочинця. Як на те, зимовим ранком 2001 року найспритніший наркоторговець Мексики Хоакін Ґусман утік із в’язниці. Ґусман, миршавий чолов’яга з сіналоанскої Сьєрра-Мадре, відомий як Ель-Чапо, або Коротун, за його зріст 167 см. Це допомогло йому втекти з в’язниці на околиці Мехіко захованим у візку для білизни. Така втеча під брудним спіднім в’язнів пошани не викликала. Але це не зашкодило його репутації наймогутнішого наркобарона Мексики, ватажка сіналоанського картелю, найбільшої у світі організації наркоторгівців. Часопис Forbes, який включив Ель-Чапо до свого списку мільярдерів, надав йому шістдесяте місце серед найвпливовіших людей у світі 2010 року (президент Кальдерон до списку не потрапив).
Банди Сіналоа і Хуареса незабаром посварились. У 2004 році Родольфо, наймолодший із братів Каррільйо Фуентеса з Хуареса, був убитий біля кінотеатру в Сіналоа. Підозрювали, що замовником був Ель-Чапо. Пізніше того ж року Артура, брата Ель-Чапо, вбили у в’язниці, можливо, у відплату. Минуло чотири відносно спокійні роки, а тоді одного з синів Ель-Чапо, Едґара Ґусмана, застрелили біля торговельного центру в Сіналоа. (За легендою, через два дні, у День матері, сіналоанки прокинулись і дізналися, що в штаті не залишилося червоних троянд, бо всі у своєму горі скупив Ель-Чапо15.) Через кілька місяців у багажнику автівки знайшли колишню подругу Ель-Чапо з символом банди конкурентів, вирізаним на її тілі. Це була війна.
У 2011 році, коли я знервовано вперше ступив на землю Хуареса, війна була в розпалі. Вийшовши з аеропорту з ноутбуком і поламаним трекером, що випинався зі шкарпетки, я зустрівся з Мігелем, місцевим посередником, який погодився день мене повозити. Зазвичай у такій поїздці я взяв би таксі, але хуареські taxistas мають репутацію спостерігачів для картелів, тому приятель зв’язав мене з Мігелем. Дивовижно відчувати наявність власного водія, доки Мігель не сказав, що задній хід не працює, і тому мені доведеться допомогти штовхати автівку з паркінгу. На такій автівці не втекти, думав я, коли ми прямували до міста.
Щойно ми виїхали на трасу до міста, я збагнув, що в Хуаресі не все гаразд. На відміну від інших мексиканських міст, де на кожному перехресті є хтось, хто продає їжу, вентилятори або мухобійки, тут вулиці майже порожні. Навіть коли зимового дня починає тепліти, вікна всіх легковиків закриті. Здається, люди їдуть дуже обережно. У Мехіко з водінням жах (почасти тому, що кілька років тому екзаменування водіїв скасували, бо екзаменатори стали настільки корумпованими, що без хабара скласти іспит було неможливо). У Хуаресі автомобілісти дуже чемні. Я поцікався в Мігеля, чому він тримає такий інтервал між автівками, коли зупиняється на світлофорі.
– На випадок перестрілки, – стенув він плечима.
Кілери полюбляють убивати своїх жертв на червоному світлі, тому два метри між вами й автівкою попереду можуть дати шанс утекти й не потрапити в бучу.
Я йду до Уго Алмади, професора Університету Хуареса, який відстежував припливи й відпливи наркобізнесу в місті. Утомлений, він сідає у кабінці в Barrigas («Животи»), закусочній у стилі ґрінґо в центрі міста, де ми домовилися зустрітися.
– Наркотрафік схожий на річку, – каже він і показує це жестом однією рукою над столом, а другою розрізає енчиладу. – Якщо спробуєте загатити його, – плеск рукою по столі, – він розіллється навсібіч.
Як і багатьом мексиканцям, йому прикро, що президент Кальдерон розуміє війну з наркотиками буквально, посилаючи військо придушувати наркоторгівлю, створюючи ще більше неприємностей. Алмада неохоче схвалює те, що він вважає цинічною «вибірковою війною» на північ від кордону.
– Ми повинні вчитись у Сполучених Штатів. Там триває обіг наркотиків, гуртова торгівля, відмиваються гроші, і нічого не відбувається, – каже він. – Але щойно хтось убиває поліцейського, вони мобілізують усі сили в державі. І cabrón16 отримує сорок років за ґратами, і він не втече. Такі неписані правила. А тут вони [наркодилери] вбивають поліцейських, як цинових солдатиків.
Є економічна доцільність полювати на поліцейських, що стало однією
