Щоденник сотника Устима - Валерій Бобрович

сім набоїв, не тільки обертається, подаючи до люфи набій за набоєм, а й насувається глибокою виточкою на виступ люфи. При цьому в люфу на 2 - 2,5 мм входить подовжене дульце набою, виступаючи з барабану на глибину його виточки. Під час пострілу гільза роздувається й перекриває просвіт між люфою та барабаном. Завдяки цьому наган має дуже точний, стабільний та сильний бій. Він має високу щільність бою та переконливо дістає ціль на дистанції сто метрів та більше. Але за всіх переваг наган має й істотні недоліки - «тихохідність». Для перезарядки треба вибити з барабану сім стріляних гільз по одній, щоразу обертаючи барабан на одну камору, після чого вставити сім набоїв, теж по одному. Крім того, набої нагана негерметичні, тож можуть відсиріти - в субтропічному лісі це серйозний недолік. Тому, враховуючи перелічені вище переваги й недоліки, деякі сумніви в мене ще залишалися. Аж тут на полиці я побачив добре відомий пістолет парабелум. Як він потрапив на склад МВД Грузії, досі залишається для мене загадкою. Але ця машина була верхом моїх мрій. Повна назва: пістолет борхардт-люгер (парабелум-08), Німеччина.

Парабелум-люгер дуже надійний у роботі. Нечутливий до бруду та піску. Характеризується сильним та дуже щільним боєм, точним, як у гвинтівки. Завдяки оптимальному нахилу ортопедично виконаної рукоятки, пістолет зручно сидить у руці. Дальність бою за межею будь якого іншого пістолета - 150 метрів! Дизайн парабелума налаштовує психіку стрільця на впевнену, безкомпромісну жорсткість. Феномен цей досі не вивчено. Грізна зброя. У деяких країнах парабелум навіть оголошено зброєю цілеспрямованого знищення та заборонено до користування. Пригадавши всі ці чесноти, незважаючи на дефіцитність набоїв - 9 мм, вибір було остаточно зроблено на користь німця.

На базі, де нас розмістили, мене найбільше здивувала цілковита відсутність караульної служби. І це за того, що тут же були склади з артилерійськими снарядами. Ситуація ускладнювалась тим, що навколо нашого розташування стояли п’ятиповерхівки, в яких жило переважно російське населення. Що саме по собі створювало сприятливий ґрунт для роботи «п’ятої» колони. Тож на пости довелося розставляти своїх людей. Удень біля воріт, вночі - подвійний пост біля складів із боєприпасами.

Першої ж ночі мене розбудив постріл, за яким почулися божевільні вигуки: «Убили, убили!» Прихопивши зброю, я вискочив назовні. Стискаючи в руках автомат, поблизу КПП стояв вартовий Шаміль. Він був блідий і весь тіпався.

За два метри від нього на землі лежав грузин. Незабаром підбіг поручник Байда з двома стрільцями. Я нахилився над грузином: на його щастя, рана не була серйозною - куля зачепила тільки ліве плече. Переляканий Шаміль (ще б пак - уперше стріляв у живу людину) доповів:

- Стою на посту. Він іде. Кричу: «Стій! Пароль!» А він добре напідпитку. «Я тебе дам сечас парол. Я тут десят лет хаджу, нікто парол не спрашівал. Вот счас табе уші надеру!» Ну я й стрельнув.

Вартового на посту замінили, грузину надали першу медичну допомогу - через характер поранення він другої й не потребував. Мені ж треба було доповісти командирові батальйону. Йдучи до нього, я, відверто кажучи, хвилювався. Що не кажи, міжнародний скандал - союзника підстрелили.

У кімнаті на ліжку сидів батоно Вахо, наш комбат, і задумливо чухав живіт. (Під час боїв за Шрому комбат Вахтанг Кілаурідзе під кулеметним вогнем самотужки виніс із бою двох своїх поранених бійців).

- Сотнику, що там за галас?

- Та розумієте, пане комбат, мій вартовий підстрелив вашого хлопця. Той не хотів говорити пароль.

- Що, убив, чи як?

- Та ні, лише подряпав, куля пройшла по дотичній.

- Шкода. Якби убив, могли б дисципліну підтягнути. А то лазять п’яні по ночах без діла.

Вахо підвівся, підійшов до столу, налив дві чарки коньяку:

- А взагалі, сотнику, давай вип’ємо за маму мого солдата. За те, що не доведеться їй плакати за свого сина, і за маму твого стрільця, що не навчила його влучно стріляти!

- Ну, щодо влучності стріляти, то це мені мінус, - мовив я, перехиляючи чарку.

Наступної ночі історія продовжилась. Близько першої ночі я почув якійсь галас поблизу КПП. Швиденько підбіг. З одного боку шлагбаума стояв мій вартовий, ройовий Рута. З другого боку - лейтенант Тітілебі. Він кричав:

- Падажді! Не стріляй! Сейчас вспомню. Вах! Как же ето будет по рускі? Как же он називається? А, вспомніл! Лошад паласатий.

Я все зрозумів. Тієї ночі пароль був «Зебра», а оскільки ми не володіли картлі, а грузини - українською, це вносило деякі непорозуміння в стосунки, бо спілкуватись доводилося мовою окупанта. До речі, нічні вештання наших союзників після цього припинились.

За кілька днів нас підняли по тривозі й перекинули в район сухумського маяка й радіолокаційної станції, де очікувалось вторгнення російського морського десанту. Як морський офіцер, я уявляв собі, що це таке. Кораблі завжди прикривають десант гарматами головного калібру. Якщо такий залп накриє піхоту, то від неї залишиться тільки місиво з крові, залишків обмундирування та прибережної гальки. А відповісти, крім як спареною 23-мм «зушкою», ми не могли, бо жодної серйозної зброї ми не мали. Залишався єдиний вихід: закопатись якнайглибше в землю, підпустити десант аж до узбережної лінії, сподіваючись, що він прикриє нас від артобстрілу кораблів.

Усі отримали завдання, й інженерні роботи закипіли. Я пішов знайомитися з сусідами праворуч. Це був невеличкий грузинський підрозділ, чоловік із 10 - 12, але їх прикривала добре замаскована «Шилка». Повернувшись, я побачив натовп грузинів із сусідніх підрозділів. У центрі стояв ройовий Обух і, розмахуючи руками, щось жваво розповідав. Він присідав, падав, перекочувався - здалеку це нагадувало шлюбні танці гамадрилів.

- Обух, вам наказано викопати окоп для стрільби лежачи, - звернувся я до нього. - Що ви тут робите? Ще й людей навколо себе зібрали.

- Розповідаю союзникам, пане сотнику, як воюють білі найманці в Родезії, - витягнувся Обух.

«От ідіот, - подумав я, - тут серце зупиняється в очікуванні обстрілу 12-дюймових гармат, а він влаштував щось на кшталт античного театру на берегах Колхіди».

- А окоп, - доповів Обух, - я вже викопав, можете подивитися.

Ми підійшли до невеличкого заглиблення, яке, здавалося, вигріб кіт для своїх фізіологічних потреб. Я навіть розгубився:

- Але ж, враховуючи нахил до води, атакуючим буде видно за бруствером ваш зад і ваші ноги.

- Нічого подібного, - відбивався Обух, влаштувавшись для наочності в заглибленні.

- За Клаузевіцом, - він назвав том і сторінку, - окопи для стрільби лежачи копають саме так.

Я вирішив, що немає сенсу заглиблюватись у суперечку із посиланням на