Слово після страти - Вадим Григорович Бойко

Технічним керівником і душею цього підземного арсеналу був Вернер фон Браун, молодий, енергійний і, певна річ, талановитий учений. Та в поводженні з в'язнями він був бездушним і жорстоким катюгою. За його наказом у страшному підземеллі есесівці влаштували карцер для саботажників. У ньому без води і їжі помирали сотні в'язнів. За одну тільки підозру в шкідництві Браун наказував вішати в'язнів. Цей негідник розраховував, що з пекельного підземелля ніхто з в'язнів не вийде живим і, отже, ніхто не розповість про його злочини. Та прорахувався. Врятувалися від загибелі Ян Халоупка і доктор Чешпіва. Залишився живий і Андрій Клименко. Та, як відомо, після війни військового злочинця Вернера фон Брауна приголубили американці. У Штатах він вірою і правдою служить новим хазяям і вже став мільйонером.

Одного разу під час чергового обходу цехів Браун зупинився біля Андрія, хвилин п'ять спостерігав за його роботою, а потім спитав, чому в'язні дають браковану продукцію.

— Ми вже наполовину сліпі, у цьому вся причина, — знайшовся що сказати Андрій.

Одразу ж після зміни есесівці влаштували селекцію в'язнів, відібрали дві тисячі остаточно виснажених і хворих, загнали у вагони і під замком відправили в Майданек «на лікування». Живими доїхало сімдесят три чоловіки і майже всі сліпі.

Матрос із Одеси Роман Шептікіта допоміг Клименкові вийти з вагона і дійти до барака. Це врятувало Андрія, бо решту осліплих в'язнів есесівці повкидали у вантажні машини разом із трупами й одвезли в крематорії.

Підпільники Майданеку врятували життя Андрієві, щоб зберегти свідка кривавих злочинів фашизму у підземеллях «Дори».

У Майданеку Андрій подружив з полоненим радянським генералом Карбишевим. 7 квітня 1944 року його й Карбишева разом з іншими в'язнями привезли в Біркенау й відправили в сектор В-ІІ-ф, де було так зване «ревірне поле» — вісімнадцять бараків, набитих в'язнями-дистрофіками. Власне, це був поріг пекла, бо по обидва боки ревірного поля стояли дві пекельні споруди — третій і четвертий крематорії, а між ними день і ніч горіло кілька «смоляних ям». Есесівці спеціально влаштували табірний шпиталь поруч з крематоріями. «Сировина», яку переробляли на попіл крематорії, була під боком.

Підпільники цілих шість місяців берегли Карбишева від крематорію, лікували, годували. Допомогли вони вижити й Андрієві.

У жовтні 1944 року, коли почалася евакуація Освенціму, Клименка вивезли в Бухенвальд. Там він познайомився з одним із керівників бухенвальдського підпілля Миколою Федоровичем Кюнгом. У Бухенвальді давно вже діяла створена комуністами міцна підпільна організація, яка мала свою невидиму армію — 178 бойових груп. У цій армії були свої командири, комісари, розвідники, господарники і навіть санітари. Кюнг очолював Особливий відділ, який відповідав за безпеку всієї організації. Бійцем цього відділу в листопаді 1944 року став і Андрій Клименко. Він брав активну участь в підготовці до збройного повстання і в самому повстанні 11 квітня 1945 року. Як відомо, це повстання закінчилося перемогою в'язнів.

Після війни Андрій Клименко повернувся на батьківщину, працював учителем, закінчив Київський педагогічний інститут ім. Горького. Зараз комуніст Андрій Тимофійович Клименко працює в Переяслав-Хмельницькому райвідділі народної освіти, бере активну участь в роботі місцевої партійної організації.

Якби мені хто сказав, що я побачу одного з главарів фашистської злочинної камарильї Генріха Гіммлера і навіть розмовлятиму з ним, я б ніколи не повірив і назвав би його божевільним. Я і всесильний рейхс-фюрер СС, шеф німецької поліції, катюга з катюг… Такого навіть уявити не можна.

День 21 липня 1943 року почався як звичайно: підйом, аппель. Блокфюрер Ауфмейєр прийняв рапорт блокельтестера Пауля, двічі пройшовся вздовж строю, перераховуючи в'язнів, розписався в рапортичці і пішов на центральний аппельплац доповісти рапортфюрерові. Ми залишилися стояти в строю, поки не закінчиться розвод. Минув час аппеля, а сирена чомусь не сурмила відбій. Ми губилися в здогадах. Очевидно, щось сталося незвичайне.

Ще більше насторожило всіх те, що рапорти від блокфюрерів цього разу приймав сам начальник табору Рудольф Гесс, а це вже було незвичайним. Як дізналися ми потім, прийнявши рапорти, Гесс вишикував на центральному аппельплаці усіх блокфюрерів та офіцерів есесівської охорони і повідомив, що в табір прибуває сам рейхсфюрер Гіммлер. Після цього він довго інструктував своїх підлеглих, як треба підготуватися до зустрічі високого гостя. Рейхсфюрер любив спостерігати табір у дії. Звідси й вимоги: залізна дисципліна, чіткість у всьому, ідеальна чистота. Треба, щоб у рейхсфюрера залишилося враження про Освенцім як про зразковий табір. Після цього Гесс дав вказівку відправити арбайтскоманди на роботу, а всі інші в'язні повинні навести в таборі ідеальний порядок і чистоту. Прибирання треба було закінчити до дванадцятої години дня, бо о тринадцятій уже прибуває Гіммлер.

Невдовзі до нас прибіг захеканий Ауфмейєр. Він наказав виділити на кожну шлафзалу по сто в'язнів, а решта прибиратиме територію табору.

Плюгавий Вацек дав команду штатним прибиральникам вийти із строю. До них додали ще вісімдесят чоловік, і робота почалася. Керували прибиранням шлафзалів німецькі кримінальні злочинці. Палиці гуляли по наших спинах без розбору і поблажливості. Ми трудилися в поті чола, буквально вилизуючи всі закапелки.

Що-що, а чистоту німці любили. Поруч із штабелями трупів, по-хазяйському складених і посиланих хлоркою, можна було побачити акуратно підстрижені декоративні чагарники й газони, розкішні клумби квітів, рівні, як тенісний корт, майданчики й доріжки, посилані пісочком, численні таблички, розмальовані олійними фарбами, розписані вигадливими шрифтами на багатьох мовах. Усе це зроблено зі смаком, скрізь ідеальна чистота й порядок, хоч туристів запрошуй. Бракувало тільки гойдалок і фонтанів. Якби не крематорії, не сморід, не огорожі з колючого дроту, не вишки з кулеметами, не постійно діюча шибениця, не похмурі будівлі блоків і не їхні мешканці, схожі на привидів, що вийшли