Слово після страти - Вадим Григорович Бойко
— Чим займаються гефтлінги, перебуваючи на карантині? — спитав Гіммлер.
— Їх привчають до дисципліни й порядку. Крім того, ми прищеплюємо їм любов до праці і взагалі перевиховуємо. В цьому відношенні наші кадри мають великий досвід, — усміхаючись, мовив Гесс. — Крім того, під час карантину ми відсіюємо фізично кволих, нездатних до інтенсивної праці. Фізично сильних вливаємо в арбайтскоманди, а кволих лікуємо. Селекцією займається комісія на чолі з лікарем Менгеле, а лікуванням — Молл. Карантинники одержують половинну норму харчування.
— Це правильно, — пожвавішав Гіммлер і далі спитав: — А де Менгеле?
— Я тут, пане рейхсфюрер! — озвався один із есесівців, що йшли у хвості свити, і молодцювато підбіг до Гіммлера.
Про Менгеле я чув дуже багато. Його боялися, як вогню. На мій подив, зовнішність цього ката зовсім не в'язалася з тим, що про нього розповідали. У таборі Менгеле займався «селекцією», а просто кажучи — вибраковував хворих і слабосилих в'язнів, як вибраковують худобу, і посилав їх у розпорядження Молла для «лікування», тобто для знищення в газових камерах і спалення в крематоріях. Менгеле проводив над живими людьми свої бузувірські досліди: стерилізував жінок, дівчат і навіть дівчаток аж до немовлят включно, кастрував чоловіків і хлопчиків, робив пересадку залоз, спинного і черепного мозку, робив резекції здорових шлунків, трепанації черепів, вводив у кров заразні бактерії і збудники епідемій, випробовував на людях різні отрути і нові, ще не перевірені препарати.
Знаючи від підпільників, чим займався Менгеле, я сподівався побачити страхітливу потвору, вовкулаку, що смокче кров із живих людей, а побачив високого, стрункого, симпатичного на вигляд чоловіка, ще молодого, схожого на актора. У нього було випещене обличчя з приємними і правильними рисами і дуже виразні, гарні очі. Перед ним бліднув навіть дженджуристий Ауфмейєр. Зовні Менгеле справляв враження порядної, культурної і добре вихованої людини. Певна річ, тоді я не міг знати, що через чотири місяці мені доведеться ближче познайомитися з цим нелюдом, який під час чергової «селекції» пошле мене «лікуватися» до трупожера Молла.
— Вам не здається, — звернувся до Менгеле Гіммлер, — що багато карантинних в'язнів потребують вашої пильної уваги і лікування?
— Цілком з вами згоден, пане рейхсфюрер, — відповів Менгеле.
— То в чому ж річ?
— Я не встигаю. Таборів багато, контингент гефтлінгів великий, а комісія одна. У мене тільки три помічники: Клейн, Кеніг і Тіло. Ми й так працюємо до знесилення.
— Плювати я хотів на комісію. Тут не треба бути й лікарем, щоб бачити, хто потребує медичної допомоги. Обюрократилися, не вмієте працювати. Вас четверо. Візьміть кожен на допомогу собі по есесівському офіцеру та по одному писареві — це вже чотири комісії. За кілька годин можна оглянути десять тисяч в'язнів. Ви зрозуміли мене?
— Все зрозуміло! — відповів Менгеле, не виказуючи при цьому жодного страху перед грізним рейхсфюрером, більше того, він дивився на Гіммлера насмішкувато й лукаво.
Гіммлер пішов далі вздовж строю, туди, де на лівому фланзі стояв я. У мене від хвилювання закололо в серці. І справа тут не тільки в тому, що я був «мічений» і міг звернути на себе увагу. На відміну він інших в'язнів на мені була новісінька, гарно зшита і підігнана по мені форма, а на ногах замість дерев'яних гольцшугів були шкіряні черевики. Це так постаралися Ганс і Антонович. Як я вже казав, зовнішній вигляд в'язня в німецьких таборах відігравав неабияку роль. Гефтлінга, що вмів «організовувати», пристосовуватися до жахливих умов, дрібне табірне начальство навіть поважало, і, навпаки, доходяг мали за сміття, яке тільки й придатне, щоб спалювати його в крематоріях. Саме тому Антонович і Ганс потурбувалися про мій зовнішній вигляд — одягли, взули, постригли. Але ж я не знав, як подивиться на це Гіммлер, через те й потерпав. А раптом він спитає, чому цей гефтлінг, та ще й штрафник, одягнений краще за інших? А тут ще й три пальці моєї правої руки були перев'язані чистим бинтом, що теж могло впасти в око начальству, яке чудово знало, що в'язням медичну допомогу в Освенцімі не подають.
Я почував себе так, наче потрапив у капкан, з якого не було порятунку. За мить відчув на собі колючий погляд Гіммлера і вирішив: що буде, те й буде, і сміливо глянув йому в очі. Гіммлер заговорив. З перших його слів я зрозумів, що мова йде про мене. Знаючи, що в цю критичну мить мене може врятувати тільки спокій, я постарався затамувати хвилювання.
— Спитайте цього росіянина, за що він потрапив у штрафники, — сказав Гіммлер, звертаючись до офіцера, котрий стояв поруч і тримав руку на розстебнутій кобурі пістолета.
З досвіду я знав, що заперечувати свою провину — значило озлобляти фашистів, ставити під сумнів їхнє право карати. Вирішую грати роль наївного простака, який «розкаявся» за помилки, зроблені через молодість і недосвідченість.
Тим часом офіцер-перекладач добірною російською мовою повторив запитання Гіммлера. Для мене було б краще удавати, що я не розумію по-німецьки, і користуватися послугами перекладача — принаймні я мав би час для обдумування своїх відповідей. Але, з другого боку, уже те, що я знаю німецьку мову, може викликати позитивну реакцію.
— Дякую вам, пане штурмбанфюрер, не звольте утруднювати себе, я знаю німецьку мову, — сказав я перекладачеві по-німецьки і далі звернувся до Гіммлера.