Слово після страти - Вадим Григорович Бойко
Це було настільки фантастично, що попервах ніхто не хотів вірити в можливість такої втечі. Досі сотні спроб утекти з Освенціму закінчувалися трагічно. Не такі сміливці й відчайдухи зазнавали невдачі, а що ж можуть зробити якісь там дівчата! Але подальші події підтвердили, що дівчата таки втекли — і втекли, як то кажуть, з кінцями. Цю новину передавали з уст в уста, вона обростала фантастичними подробицями. Навіть безнадійні «мусульмани», які давно вже пустилися берега і не думали ні про що, крім їжі, ожили і знову здобули віру в життя. Байдужі до всього баптисти й священики ревно молилися за відважну українську дівчину Ганнусю, благаючи бога, аби він допоміг їй уникнути розставлених люциферами пасток. Словом, ця втеча сколихнула всіх.
Чого тільки не розповідали про відважних дівчат у ці дні! Видаючи бажане за дійсне, свої найпотаємніші мрії і сподівання за реальні факти, в'язні розповідали один одному, що нібито Ганнусю закинули літаком у саму Німеччину і що вона з групою парашутисток вчинила ряд подвигів. Поранену її привезли в Освенцім для прилюдної страти, але героїчну дівчину врятували польські патріоти, учасники руху Опору. Подейкували, що разом з Ганнусею з табору втекла група радянських дівчат, партизанок і парашутисток і що жодної з них фашистам не вдалося спіймати, бо відважним утікачам допомагали польські партизани, переодягнені в есесівську форму.
Пізніше підпільному центру руху Опору стало відомо, що з Біркенау втекло дві радянські дівчини, одна з яких була справді партизанкою-парашутисткою. Причому з'ясувалося, що парашутисткою була не вісімнадцятирічна Ганнуся, колишня партизанка, а її подруга одеситка Ірина. Підпільники вирішили не спростовувати версії, яка ходила серед в'язнів. Дівчата ж утекли, і їхній відчайдушний подвиг служив великій справі боротьби з фашистськими нелюдами. Ця втеча відіграла роль своєрідного детонатора, який сколихнув маси в'язнів, вселив у них віру, дух нескоренності, підняв тисячі тих, що розчарувалися і зневірились, на активну боротьбу в лавах руху Опору.
«Якщо молода, недосвідчена дівчина виявилася здатною на такий подвиг, то як же не соромно дам, чоловікам, сидіти склавши руки, нидіти й покірно чекати смерті!» — такий хід думок з'явився у десятків тисяч досі пасивних в'язнів. Дійшло до того, що навіть безнадійні доходяги, які ледве трималися на ногах, сипали в букси вагонів пісок, відгвинчували й розкидали найцінніші деталі із складних і дорогих механізмів, — псували обмотки електромоторів, — шкодили скрізь, де тільки можна було, причому робили це, ризикуючи життям. Виводилися з ладу цілі цехи і дільниці шахт. Саботаж і шкідництво стали масовими. І ніякі репресії, ніякий терор не могли зарадити справі.
Легенда про Ганнусю жила в серцях Освенцімських в'язнів до останніх днів існування табору. Признатися, я сам іноді сумнівався в тому, чи була Ганнуся реальною особою, чи, може., її вигадали в'язні, яким дуже хотілося, щоб така героїчна дівчина була насправді.
В 1965 році я прочитав у газеті «Известия» замітку, яка остаточно розвіяла мої сумніви. Ганнуся була. Її подвиг — не витвір фантазії Освенцімських в'язнів, а дійсний факт.
…Напередодні війни комсомолці з села Шульгівка, що на Дніпропетровщині, Ганні Кіт не було й шістнадцяти років. Дівчина вчилася, мріяла, готувалася вступити в самостійне життя. Але прийшли фашисти, накинули на щасливе Ганнине життя чорний саван смерті. Та не здалися на милість окупантів Ганнусині земляки. Хто пішов у партизани, хто лишився в підпіллі. Її батько очолив партизанську групу, а сама вона стала зв'язківцем у партизанів. Дівчину вистежили, схопили і кинули в табір для відправки в Німеччину. Спершу мордували в гестапівській тюрмі в Кракові, потім послали в так званий «робочий табір» ЛП-17, в'язнів якого змусили будувати підземний секретний завод. Тут Ганнуся стала бійцем руху Опору. Ризикуючи життям, викрала з канцелярії табору секретну документацію будівництва і передала її підпільникам — радянським військовополоненим. Два місяці допитували гестапівці дівчину, залякували, катували, намагаючись витягти з неї зізнання. Витримавши всі тортури, юна підпільниця не сказала жодного слова, не виказала товаришів. Гестапівський трибунал. За столом сидять судді — три гестапівські офіцери і перекладач. Один з офіцерів зажадав для підпільниці смертної кари. Другий висловився за те, що молоду здорову дівчину краще послати «на перевиховання» в Освенцім. Так і зробили.
В Освенцімі Ганнусю вже загнали в газову камеру, з якої вона чудом вискочила за кілька хвилин до газації. Потім карантинний блок. Там вона захворіла на тиф. Од смерті одволали підпільники і землячка Марія Решетняк. Невдовзі познайомилася з одеситкою Іриною, комсомолкою, парашутисткою. Знайомство одразу ж переросло в міцну сердечну дружбу. Вирішили тікати. Саме склалися й сприятливі для втечі обставини: дівчат послали на роботу в команду, яка працювала на полях одного німецького поміщика поблизу табору. До втечі готувалися ретельно, обережно. Дістали голку, чорну туш. Свій Освенцімський номер на руці 40514 Ганна переробила на слово Новіна. Переробила своє клеймо й Ірина. Дістали тютюну, щоб посипати слід. Усе було готове до втечі.
Помітивши, що під час обідньої перерви есесівська охорона не так ретельно пильнувала, дівчата, вибравши слушну нагоду, югнули в кущі, підповзли до річки, перепливли її і зникли в чагарах.
Їм пощастило обминути всі пастки, подолати всі перепони. Так вони дісталися до Кракова. Тут їм розповіли, що Радянська Армія вже недалеко і німці-колоністи уже тікають із своїх маєтків. На всякий випадок дівчата запам'ятали прізвище одного такого поміщика, який нещодавно виїхав у Німеччину. Скоро це знадобилося. Коли їх схопила поліція, вони сказали, що працювали в такого-то поміщика і що він виїхав, залишивши їх напризволяще. Знову краківська тюрма. Тут вони зустріли Валю Орлянську, яка розповіла, що радянська авіація вщент розбомбила секретний завод, креслення якого
