На землі кленового листу - Левко Лук'яненко
Не знаю, чи вдалося б мені подолати опір МЗС. Може, все-таки вона могла б працювати в нас на тих умовах, на яких працювала Надія Вихровська. А може, для пані Маланчук такі умови були б неприйнятні? Не знаю. Проте й досі відчуваю перед нею провину. Міркував нібито й логічно, але щодо неї особисто — якось бездушно…
Історія мого портрета
Якось пані Милдрід Йосипчак завітала до мене з канадським художником Сиріїлом Липером. Пан Липер проявляв неабиякий інтерес до видатних осіб різних держав. Довідавшись про посла України, захотів з ним познайомитися. Я не заперечував.
Художник дістав невеличкий альбом і почав показувати кольорові відбитки своїх малярських творів. Це були портрети видатних осіб різних держав.
Пані Милдрід повідомила, що художник Сиріїл Липер входить до списку найвидатніших сучасних портретистів світу. І портрети ці вельми високої ціни. Деякі з них коштують 20—30 тисяч доларів.
Я сказав, що не маю наміру замовляти свій портрет.
Пан Сиріїл збуджено промовив:
— Що ви, що ви, пане посол, я малюватиму для себе, і безплатно. Я просто прошу дозволити мені малювати вас!
— Пане майстре, я не маю жодного потягу до портретування своєї особи. Дорожу своїм часом, і мені зовсім не хочеться просиджувати перед вами в бездіяльності.
Пан Липер запевнив, що сеансів буде небагато, що він готовий пристосовуватися до мене, аби найменше відвертати від важливих посольських справ. Усе, що від мене йому потрібно — це дозвіл на малювання, бо сеанси позування він пристосує до ритму мого життя.
Зрештою я погодився на малювання портрета, і ми домовилися, що наші сеанси відбуватимуться в мою обідню перерву або у вихідні.
Минуло кілька днів, і пан Липер прибув до готелю, принісши своє дерев’яне крісло брунатного кольору з підлокітниками. Робота почалася. Після кількох сеансів, коли на полотні вже чітко проступали риси мого обличчя, художник несподівано запитав:
— А як ви дивитеся на те, щоб портрет подарувати посольству?
Левко Лук’яненко в робочому кабінеті. Оттава, 1993 р.
Пансіонат імені Івана Франка в Торонто. Фундаторка й директор пансіонату Євгенія Пастернак та посол України Левко Лук’яненко. Торонто, 1992 р.
Пропозиція була несподіваною. Я уявив собі цю велику картину десь на стіні посольства і подумав: доки буду послом, свій портрет вішати не годиться, але згодом — чом би й ні? У кожному разі портрет засновника посольства на стіні посольства — це нормально. І я подякував панові художнику за його пропозицію.
За кілька місяців по тому посольство організувало декаду українського мистецтва. Картину Липера за його порадою виставили на оглядини. Відвели їй чільне місце і з гарним освітленням. Чекали, що на відкритті виставки художник оголосить своє рішення подарувати картину українському посольству. Проте пан Липер не поспішав цього робити і після закінчення декади забрав портрет із собою.
З 27 березня по 3 квітня я був у Києві. На останній зустрічі з міністром закордонних справ Зленко закинув мені, що начебто я за посольські кошти замовив собі портрет.
Я відповів, що це наклеп. Одна з нісенітниць, що час від часу виникають у житті з чийогось злого умислу або з непорозуміння. Мене вони не дивують, бо супроводжують відтоді, коли почав боротися проти комуністичної системи.
4 квітня я повернувся до Оттави і розповів дружині про цей епізод розмови зі Зленком.
5 квітня Оксана П’ясецька зателефонувала в резиденцію дружині й сказала, що українці Канади збирають із скромних пенсій і зарплат кошти для посольства, а пан Лук’яненко замовляє на ці гроші собі дорогий портрет.
Дружина була дуже здивована цим дзвінком і тут же зателефонувала до мене в посольство. В результаті розмови з Глуховецьким я з’ясував, що у другій половині лютого Сиріїл Липер направив до директора Інформаційного бюро КУКу в Оттаві пана Андрія Глуховецького рахунок для оплати мого портрета в сумі 5200 доларів. Глуховецький, не сказавши мені про це ні слова, переслав рахунок до керівництва КУКу у Вінніпег. КУК, ясна річ, відмовився сплачувати рахунок, а перекручена інформація пішла в Міністерство закордонних справ України.
Як сприйняли в Києві новину про те, що Лук’яненко замовив собі дорогий портрет за кошти посольства, легко собі уявити. Я пояснив суть справи президенту КУКу пану Олегові Романіву, негайно відкликав рахунок пана Липера і попросив Глуховецького написати пояснення. Глуховецький пояснення написав, Романів попросив вибачення, і непорозуміння було з’ясоване, проблема вичерпана.
А як же бути з канадським художником Сиріїлом Липером? Чому він так учинив? Невже в Канаді не дивина, коли хтось надає комусь безплатну послугу, а потім ошелешує його величезним рахунком?
Минуло півроку. Ми збиралися покинути Канаду й повернутися на Батьківщину. Проглядаючи альбом, Надія наткнулася на фотокопію портрета пана Липера.
— Левку, — звернулася вона до мене, — поглянь на цей портрет. Усе-таки Липер намалював видатну картину. Це видно навіть з репродукції.
— Коли картина писалася, я розповів Липеру про роботу над книжкою «Не дам загинуть Україні» і спитав його, чи міг би я використати репродукцію з його картини. Він охоче погодився. Я висловив думку, що, може, було б добре і для книжки, і для реклами його твору надрукувати кольорову репродукцію з портрета на обкладинці книжки.
За кілька тижнів по тому дружині трапилося зустрітися з панею Йосипчак, вона все-таки згадала про картину і між іншим сказала, що за п’ять тисяч доларів, може б, ми й викупили її.
— О, ні, про це нічого й думати! — відказала пані Йосипчак. — Картина коштує набагато більше. На ній перший посол України в Канаді, і не просто перший український посол, а Лук’яненко! Ні, ні, картину ми ніколи з Канади не випустимо! Вона наша! І нашою залишиться!
Ну й нехай. Бог з нею!
ОУН і КУН — мельниківці і бандерівці
2 липня я зустрічався з головою центральної управи Організації українських націоналістів Теодозієм Буйняком з Торонто. Обговорили становище в Україні та можливості ОУН у допомозі демократичним силам у майбутніх виборах до Верховної Ради.
Він розповів, що пані Слава Стецько створила в Україні бандерівську партію під назвою Конгрес українських націоналістів. Шкода,
