Війна проти української мови як спецоперація для «остаточного вирішення українського питання» - Володимир Андрійович Василенко

Керівники парламентської опозиції — фракцій БЮТ і НУНС — виявились неспроможними організувати ефективну і результативну протидію системному наступу антидержавницьких сил на українську мову ні в парламенті, ні поза ним. Вони скоріше імітували, ніж чинили спротив агресивним і протиправним діям режиму В. Януковича. З особливою наочністю це проявилось під час просування у Верховній Раді антиконституційного законопроекту Ківалова-Колесніченка, яке відбувалось у нелегітимний спосіб і викликало громадські протести практично у всіх регіонах України.

Епіцентром протестних акцій в столиці стали сходи Українського дому, на яких 3 липня 2012 р. група народних депутатів з фракції НУНС (В. Кириленко — ініціатор, Л. Григорович, В. Карпук, Я. Кендзьор, К. Кульчинський, К. Ляпіна, В. Мойсик, І Стойко, З. Шкутяк та ін.) оголосили про початок голодування. До них швидко приєднались представники молодіжних громадських організацій і деяких політичних партій. Їхні дії підтримало суспільство і вони стали прикладом для наслідування в інших українських містах. Однак через дїї лідерів парламентської опозиції протестні акції на захист української мови не переросли у потужний всеукраїнський рух спротиву. Вже 6 липня 2012 р., тобто лише через три дні після шахрайського голосування у Верховній Раді так званого мовного закону, А. Яценюк виступаючи на мітингу біля Українського дому, проголосив, що мовна протестна акція стає частиною політичної кампанії «Україна проти Януковича». Цей заклик, з яким солідаризувались лідери інших парламентських опозиційних партій (А. Гриценко, В. Кириленко, М. Томенко, а також очільник ВО «Свобода» О. Тягнибок) мав деморалізуючий та демобілізуючий ефект.

Конкретна, зрозуміла і підтримувана суспільством цільова протестна акція, яка набирала силу і мала тенденцію до перетворення у всеукраїнський мовний Майдан була припинена, а на організацію ширшої громадянської кампанії спротиву забракло політичної волі і бажання. Зрадженими відчули себе і молоді голодувальники і ширші верстви українського суспільства, готові до участі в мовному Майдані.

Незважаючи на це, акція протесту продовжувалась силами деяких громадських організацій, а також Української Народної Партії. Від початку липня до початку серпня 2012 р. біля Українського тривало голодування, учасниками якого в різний час були Оксана Неживенко (Вінницька обл.), Ганна Ющенко (м. Вишгород, Київська обл.). Ольга Воркало (м. Запоріжжя), Катерина Аврамчук, Ольга Довгалюк та Петро Шкутяк (Івано-Франківськ), Олександр Капінос (м. Кремінець), Олег Веремієнко (м. Київ), Сергій Свідзінський (м. Черкаси), Леонід Бровченко (м. Вінніця), Андрій Діденко (м. Київ), Роман Лапуда (м. Трускавець), Валерій Шевченко (м. Червоноград, Львівської обл.), Олександр Місюра (м. Київ), Віталій Надточій (Київська обл.), Вадим Лісовий (м. Київ) та інші. За цей період члени УНП зібрали більше 50 тис. підписів киян, які підтримували протестну акцію. Водночас тривали спроби переконати лідерів опозиційних політичних партій в необхідності організації широкомасштабного громадянського руху на захист української мови та державності. Зокрема 26 липня 2012 р. представники експертного середовища та громадських організацій в черговий раз звернулись до Ю. Гримчака, А. Гриценка, В. Кириленка, В. Кличка, Ю. Костенка, С. Соболева, Б. Тарасюка, О. Турчинова, О. Тягнибока, А. Яценюка з пропозицією налагодити співпрацю зі структурами громадянського суспільства для організації належної відсічі мовно-культурній агресії проти України і з цією метою скликати представницький всеукраїнський Форум на захист української мови. Пропозицію було проігноровано. Лідерам опозиції забракло політичної волі і бажання задіяти партійні структури для проведення масових протестних акцій напередодні і після підписання фіктивного мовного закону як В. Литвином, так і В. Януковичем. Усе це відбувалось тоді, коли єдиним ефективним засобом зупинити підписання антиконституційного і юридично нелегітимного мовного закону Головою Верховної Ради України і Президентом України міг бути лише потужний суспільний тиск на владу.

До політично безвідповідальної поведінки керівників опозиції у вирішальний момент громадського спротиву додалась ганебна бездіяльність одного з лідерів БЮТ Голови комітету Верховної Ради з питань культури і духовності В. Яворівського на стадії підготовки тексту мовного законопроекту для подання на підписання Голові Верховної Ради. Відповідно до ст. 130 Закону «Про регламент Верховної Ради України» В. Яворівський як керівник головного Комітету мав не пізніше як у десятиденний строк забезпечити оформлення тексту мовного закону. Норми цієї статті вимагають, щоб оформлений як закон текст, прийнятий Верховною Радою, був завізований головою головного Комітету та керівником секретаріату цього комітету чи особами, які виконують їх обов’язки. Тексту мовного закону, ухваленого Верховною Радою у спосіб, передбачений Конституцією та Законом «Про регламент Верховної Ради України», фізично не існувало. З огляду на це В. Яворівський був зобов’язаний відмовитись візувати документ, який являв собою ніщо інше як законопроект Ківалова-Колесніченка у його первинному вигляді, і формальним листом повідомити Голову Верховної Ради про неможливість подати йому на підпис текст закону, ухваленого у другому читанні відповідно до вимог Конституції України та Закону «Про регламент Верховної Ради України». Натомість В. Яворівський цього не зробив і у вельми критичний момент відбув у відпустку, підписавши 19 липня 2012 р. нікому не адресовану «Довідку про підготовку до розгляду у другому читанні проекту Закону «Про засади державної мовної політики» (реєстр. № 9073 від 26.08.2011 р.)». Довідка завершувалась лише такою констатацією: «… 3 липня 2012 р. вечірнє засідання Верховної Ради України почалося з грубих порушень Регламенту щодо розгляду законопроекту № 9073».

За відсутності В. Яворівського заступник голови Комітету І. Богословська, ігноруючи той очевидний факт, що законопроект Ківалова-Колесніченка на порушення Закону «Про регламент Верховної Ради України» не пройшов процедури другого читання, 25 липня 2012 р. надіслала Голові Верховної Ради України листа із зазначенням неузгодженостей і редакційних неточностей, наявних у законопроекті, який було ухвалено у першому читанні. В Литвин використав юридично некоректний і явно замовний лист І. Богословської для шахрайської оборудки, яка була покликана не лише створити ілюзію легітимності його підпису, але й дозволила йому негайно підписати юридично нікчемний акт з посиланням на п. 9 ст. 131 Закону «Про регламент Верховної Ради України» і, тим самим, відкрила шлях для наступного підписання цього акту Президентом України.

Отже, В. Яворівський своєю бездіяльністю сприяв шахрайській оборудці, за допомогою якої було створено видимість правомірності юридично нікчемного акту під назвою закон «Про засади державної мовної політики». Не встигли висохнути чорнила на підписі В. Литвина, як В. Колесніченко заявив, що підпис Голови Верховної Ради України свідчить про правомірний характер ухваленого законодавчого акту. За всіма ознаками поведінку В. Яворівського слід кваліфікувати як співучасть у вирішальній і завершальній стадії спецоперації проти української мови.

Поведінка парламентської і позапарламентської опозиції до, під час і після ухвалення антиукраїнською парламентською більшістю антиконституційного мовного законопроекту під назвою закон дає підстави для висновку, що опозиційні лідери обмежились лише