Війна проти української мови як спецоперація для «остаточного вирішення українського питання» - Володимир Андрійович Василенко

Можливість ухвалення такої Конституції, всупереч порядку зміни Основного Закону, встановленому чинною Конституцією, відкриває Закон України «Про всеукраїнський референдум», який також було ухвалено в нелегітимний спосіб 6 листопада 2012 р. наприкінці роботи Верховної Ради VI скликання. Положення цього закону можуть бути використані керованими з Москви антиукраїнськими силами і для ініціювання окремих референдумів щодо надання російській мові державного статусу, запровадження подвійного громадянства, федералізації України, її приєднання до Митного союзу, тощо. На це вказують програма очолюваного В. Медведчуком віртуального руху «Український вибір» та зміст поширюваної його структурами нав’язливої пропагандистської продукції, яка поки що закликає до федералізації України та пошуку українцями щастя у Митному Союзі, де домінує Росія.

Натомість В. Колесніченко 18 грудня 2012 р. зареєстрував у Верховній Раді законопроект «Про внесення змін і доповнень до Закону «Про засади державної мовної політики». Пропоновані ним новації спрямовані не на усунення антиконституційних положень юридично нікчемного закону, а на посилення привілеїв для російської мови та ще більшого послаблення статусу і ролі української мови.

Непересічну роль у здійсненні кремлівської спецоперації проти української мови, української ідентичності та державності відіграє Д. Табачник в іпостасі міністра освіти і науки. Не приховуючи своїх расистських українофобських поглядів, він системно і послідовно запроваджує заходи, спрямовані на деукраїнізацію освіти, скорочення мережі українських шкіл та відновлення в учбовому процесі радянських версій української історії. Дії Д. Табачника, який на відміну від минулих часів не приховує своєї ролі агента впливу російської влади, повністю вписуються в сценарій кремлівської гуманітарної політики щодо України. Російські офіційні речники і в Москві і в Києві, зокрема посол РФ в Україні М. Зурабов, заявив, що Росія готова до посилення співпраці з відомством Д. Табачника та надання допомоги українським освітнім закладам із використанням потенціалу нового мовного закону, маючи на увазі юридично нікчемний акт під назвою закон «Про засади державної мовної політики». Неважко зрозуміти, що кінцева мета такої співпраці полягає у відновлені тотальної русифікації всієї вертикалі системи української освіти і перетворення її у кузню підготовки еліти, ментально виховуваної на радянських історичних міфах та сучасних ідеологемах російської влади, а, отже, ментально готової до сприйняття ідеології проекту «Русского мира».

Таким чином, війна російської влади проти української мови і державності із залученням представників режиму В. Януковича та кремлівської п’ятої колони в Україні триває.

Не так тії вороги, як добрії люди

Така ситуація породжена не лише антиукраїнським гуманітарним курсом режиму В. Януковича, який використовується російською владою для здійснення спецоперації проти державності України, а є й результатом відсутності в Україні протягом всіх років її незалежної державності системної і послідовної державної мовної політики. На жаль, владна еліта України (як вище керівництво держави, так і парламентська опозиція) досить часто займали надто обережну, кон’юктурну, спекулятивну, а часом політично безвідповідальну, а то й злочинну позицію у питаннях дотримання та здійснення основоположних принципів мовної політики держави.

У свій час парламентська опозиція не спромоглась протидіяти ухваленню у 2003 р. Закону про ратифікацію Європейської Хартії регіональних або міноритарних мов, який спотворював її зміст і дух, а згодом був використаний як інструмент боротьби проти української мови.

З перемогою помаранчевої революції та обранням наприкінці 2004 р. Президентом України В. Ющенка виникла унікальна можливість для нормалізації мовної ситуації в країні відповідно до вимог Конституції України та потреб зміцнення підвалин української державності. Однак мовна політика не стала пріоритетом гуманітарної політики нової влади, навіть тоді, коли протягом 2005 р. в руках В. Ющенка були зосереджені широкі президентські повноваження. Він не виявив розуміння важливості нормативного визначення засад державної мовної політики, її головних цілей, функцій, завдань та механізмів реалізації. Досить згадати, що Указ № 161/2010 «Про концепцію державної мовної політики», який мав слугувати дороговказом діяльності органів державної влади і управління в мовній сфері, В. Ющенко підписав тільки 15, а розмістив на своєму сайті 22 лютого 2010 р., тобто за два дні до складення президентських повноважень. Причому затверджений Указом документ являв собою лише урізану версію концепції державної мовної політики, яка була розроблена ще у 2005 р., підтримана експертним середовищем і схвалена 11 липня 2006 р. Національною комісією зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права.

Відсутність нормативно визначеної державної стратегії у мовній сфері у поєднанні з егоїстичним суперництвом між В. Ющенком та Ю. Тимошенко найнегативнішим чином позначилось на ефективності мовної політики держави. Команди Президента та Прем’єр-міністра діяли неузгоджено. Внаслідок цього чимало ініціатив Президента гальмувалось. Так, залишився невиконаним надзвичайно важливий Указ Президента «Про деякі питання розвитку державної мовної політики», який було видано у лютому 2008 р. і відповідно до якого уряд Ю. Тимошенко мав опрацювати питання про створення центрального органу виконавчої влади, відповідального за здійснення державної мовної політики.

Декларуючи турботу про долю України, розсварені вожді помаранчевої революції на ділі демонстрували брак стратегічного державницького мислення і політичної відповідальності також і у мовному питанні. Вони виявились неспроможними об’єднати зусилля всіх гілок влади з метою створення належної законодавчої бази для здійснення системної мовної політики та усунення загроз, породжених ухваленням антиконституційного закону, яким було ратифіковано мовну Хартію. Протягом 2006–2008 рр. у Верховній Раді було зареєстровано кілька проектів законів, що стосувались порядку застосування української мови. Однак через брак конструктивної взаємодії між командами Прем’єр-міністра та Президента вони навіть не були включені до порядку денного роботи парламенту.

Такою була і доля законопроекту «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про ратифікацію Європейської Хартії регіональних або мов меншин», який ще наприкінці 2006 р. було розроблено МЗС України на основі нового належним чином виконаного і засвідченого 29 серпня 2006 р. офіційного перекладу Хартії з урахуванням мовної ситуації в Україні, вимог Конституції України щодо визначення статусу мов та порядку їх застосування, а також рішення Конституційного суду № 10-рп/99 від 14 грудня 1999 р. про офіційне тлумачення ст. 10 Конституції України щодо застосування державної мови.

Схвалений на початку наступного року міжвідомчою робочою групою новий ратифікаційний законопроект був поданий до Верховної Ради Президентом України В. Ющенком лише 15 вересня 2008 р. Але до його ухвалення не дійшло. Натомість, на порушення інструкцій МЗС України тодішній постійний представник України при Раді Європи А. Шевчук 19 вересня 2005 р. офіційно нотифікував Секретаріат РЄ про ратифікацію Європейської Хартії Україною. Тим самим процес її ратифікації в формально-юридичному плані було завершено і вона набрала чинності щодо України з 1 січня 2006 року. Посилаючись на ратифікацію Україною Європейської Хартії, окремі районні, міські та обласні ради східних