Війна проти української мови як спецоперація для «остаточного вирішення українського питання» - Володимир Андрійович Василенко

словесною критикою нинішньої влади та чисто декларативними засудженнями її антидержавної мовної політики. Їхні акції насправді являли собою імітацію політики спротиву сваволі влади і слугували засобами передвиборчих технологій і самопіару. З огляду на тотальне і зухвале нехтування владою Конституції і законів України при просуванні мовного законопроекту Ківалова-Колесніченка парламентська опозиція мала право і обов’язок блокувати роботу Верховної Ради, зокрема призначену на 30 липня 2012 р. позачергову сесію Верховної Ради VI скликання, та організувати масштабну загальноукраїнську акцію непокори. Натомість депутати опозиційних фракцій не чинили жодного спротиву проведенню цієї сесії, хоча було зрозумілим, що її скликання має стати черговим етапом здійснення антиукраїнськими силами спецоперації і торуватиме шлях до скріплення сфальсифікованого мовного закону підписами В. Литвина та В. Януковича.

Лідери парламентської опозиції не відгукнулись на запрошення взяти участь у всеукраїнському постійно діючому Форумі «На захист української мови і державності», який було започатковано 25 вересня 2012 р. за ініціативи громадських організацій, творчих спілок, академічних наукових установ України та окремих партій, зокрема УНП. До роботи Форуму на наступних його етапах (6 жовтня 2012 р. та 21 лютого 2013 р.) долучились представники ВО «Свобода», та деяких інших політичних партій. Але лідери Об’єднаної опозиції та «Удару» продовжують ігнорувати діяльність Форуму. Їхня пасивність і небажання працювати з структурами громадянського суспільства, з одного боку, демобілізує і деморалізує українську більшість, а з іншого, — заохочує антиукраїнські сили до подальших провокативних і злочинних дій, спрямованих на руйнацію української України та підвалин її державності.

Момент істини для українського політикуму і суспільства

Мовна політика, здійснювана режимом В. Януковича на догоду кремлівським імпершовіністам і спрямована на офіціалізацію російської мови, створює стратегічну загрозу для майбутнього України як незалежної національної держави. Це визнають представники російського політичного істеблішменту, як опозиційні, так і провладні. Так, авторитетний російський філософ і політолог Александр Ципко писав: «Україна, в якій другою державною мовою буде російська, — це вже не Україна, а друга паралельна Росії російська держава» /"Одесса как зеркало нынешней колонизации русского мира" — Российская газета, 29.09.2007 /. Зазначаючи, що дискусії щодо української мови не є пустопорожніми суперечками, Ігор Померанцев сказав: "Без мови не буде нації — в політичному сенсі цього слова. Без мови місце нації посяде колоніальне желе, а держава Україна стане болотяною місцевістю" ("В защиту неродного языка" — Радио Свобода, 2.03.2011; http://www.svoboda.org/content/blog/2325768.html).

Відомий російський політик і правозахисник Валерія Новодворська, висловлюючи жаль з приводу того, що "мова її народу стала формою поневолення інших народів, інших мов і культур, чи то в Литві, Латвії, Білорусі, Україні…", зазначила, що для України мовне питання — це питання самого її існування і наголошувала: " Мовою (російською — В.В.) вас доб'ють. Разом з нею прийде Росія. Остаточно і безповоротно". /День 30–31.07. 2010 та 13.11.2012; Слово просвіти, 9-15.08.2012/.

Константін Косачев, на той час голова Комітету з міжнародних питань Держдуми РФ і нинішній керівник Россотрудничества, вказуючи на послуговування значною частиною населення України російською мовою як позитивний факт зазначав: "Але так само вочевидь, що в разі надання цій мові таких же повноважень і свобод, як українській, могла б постраждати вже українська мова, що було б зовсім неправильно для долі державності, суверенітету України " ("Росія не радить Януковичу "підсилювати" російську мову" — Українська правда, 11.03.2012).

Коментуючи підписання В. Януковичем Закону № 5029-VI «Про засади державної мовної політики» і відзначаючи його нелегітимність, відомий в Україні московський політолог Андрій Окара наголосив, що «в перспективі цей закон може призвести до наслідків, що, як кажуть лікарі, несумісні з життям. У даному випадку з життям держави» (Gazeta.ua — 9.08.2012).

За допомогою своєї «п’ятої колони», роль очільника якої в Україні виконує В. Колесніченко, Росія використовує російську мову як геополітичну зброю для руйнування підвалин української державності. У своїх спробах реалізувати концепцію «русскоязычной Украины» колишній агроном копіює поведінку колишнього вчителя Конрада Генлейна, який напередодні другої світової війни керував нацистською «п’ятою колоною» в Чехословаччині. Діяльність створеної ним судето-німецької партії, яка вела боротьбу з неіснуючими порушеннями прав німецькомовної меншини в чеських Судетах, стала важливим фактором розчленування Чехословаччини та наступного перетворення суверенної держави в маріонеткову під назвою «Протекторат Богемія і Моравія». За свою діяльність Конрад Генлейн одержував нагороди з рук нацистського фюрера, а Вадима Колесніченка нагороджує «національний лідер» Росії.

Використання владою Росії В. Колесніченка та його спільників, таких як Д. Табачник, О. Костусев, М. Левченко, С. Ківалов, В. Голенко та інших членів команди Януковича, для підриву позицій української мови та руйнації української державності не є і не може бути підставою для огульного віднесення до «п’ятої колони» всіх представників російської етнічної меншини. Абсолютна більшість етнічних росіян України не уповноважувала одіозних політиків-українофобів виступати від їх імені, не поділяє їхньої антиукраїнської ідеології і демонструє лояльність до України як держави свого громадянства. Як і етнічні українці, вони часто виступають з критикою влади, але це не привід для підозри їх у ворожому ставленні до Української держави. Фінансові вливання і моральні заохочення з боку кремлівської влади одержує не російська етнічна меншина, а вузьке коло конкретних осіб, в тому числі й ренегати-українці /перевертні малороси, або продажні хохли/. Саме вони виконують роль «профессиональных русских» і саме їх російська офіційна влада і російські спецслужби використовують як «п’яту колону» або як свою агентуру для підживлення міфу про порушення прав «русскоязычного населения» та озвучення вимог щодо надання російській мові статусу державної.

Моментом істини для українського політикуму і суспільства має стати чітке усвідомлення фатальних для долі України та всіх її громадян наслідків стратегічної загрози, породженої антиукраїнською мовною політикою нинішньої влади. Ця загроза здається непомітною, але за своєю природою вона становить стратегічну загрозу № 1, оскільки є міною уповільненої дії під спорудою української державності. Повною мірою і повною силою кумулятивні наслідки антиукраїнської гуманітарної політики режиму В. Януковича можуть стати відчутними тоді, коли процеси руйнації української національної ідентичності, а отже, і державності, стануть незворотними.

На відміну від В. Януковича, керівник Російської Федерації демонструє глибоке розуміння важливості державотворчих функцій національної мови і приділяє увагу не лише посиленню її ролі в світі, а й якості володіння нею громадянами Росії. Виступаючи нещодавно на засіданні Ради з міжнаціональних питань, В. Путін заявив: «Фундаментальною основою єдності країни безумовно є російська мова, саме вона формує загальний громадянський, культурний, освітній простір. Ї знати її, причому на високому рівні, повинен кожен громадянин Росії… Увага до російської мови — це, здавалося б, природна річ, але створюється враження, що ми недооцінюємо значення цього явища для країни, для держави. Вважається, що