Тінь гори - Грегорі Девід Робертс

— У Лондоні?

— Чимало індійських дружин утікають до Лондона.

— Але я бомбейська дівчинка, яар. Що я робитиму в Лондоні?

— Ти також американка, швейцарка і багато інших гарних країн. Ти можеш купити Ранджиту будинок у Лондоні, за його ж гроші, і сподіватися, що він навідуватиметься туди нечасто. Гарно його задекоруй. У бомбейському стилі. Але зроби його таким, щоб за потреби можна було піти й ніколи не повернутися.

— Повторюся, що я там робитиму?

— Заляжеш на дно. І відкладатимеш всі зайві гроші, доки не назбираєш стільки, щоб уже більше ніколи ні від кого не залежати.

— Га?

— Так. Причина, з якої так багато людей хочуть бути заможними, полягає в тому, що вони хочуть бути вільними. Свобода — це коли тобі не потрібні чужі гроші.

— І як це все має працювати? — сміючись, запитала вона.

— Ти можеш змінити стиль життя, заощадити і купити власний будинок. Ти розумна. Дуже швидко можеш перетворити один будинок на п’ять.

— Мій стиль життя ?

— Хіба я знаю? Але хай що ти робитимеш у Лондоні чи деінде, це безпечніше, ніж бути тут, з Ранджитом. Хтось піде проти нього, і серйозно, бо він не замовкне, і всі ці політичні амбіції нервують людей. Дідько, навіть я хочу його довбонути, а ми майже не знайомі.

— Якраз його язик і привів Ранджита у гру. Це його головна ставка. Якщо він виграє цю битву, то зможе розмістити своє обличчя на будь-якій політичній афіші. Його ще й оберуть. Я певна. І взагалі, чому він має мовчати, якщо має рацію?

— Бо це небезпечно для тебе, ось чому.

— Дозволь трохи розповісти тобі про безпеку,— прошепотіла Карла, прихиливши обличчя до подушки моєї спини.— Безпека — це печера, гарна тепла печера, але світло — там, де пригоди.

— Карло,— зізнався я, намагаючись не ворушитися,— ти навіть не уявляєш, як круто слухати тебе, але не бачити.

— Ти такий телепень,— сказала вона, залишившись непорушною.

— Ні, справді, це дуже класно. І я слухав. Чув кожне слово. Дивися, для мене справді особлива жінка — це велика мрія. Якщо Ранджит жадає правити усім містом, то з ним щось не так.

— Більше чи менше у порівнянні з тобою? — насміхалася вона.

— Ти не можеш повернутися додому,— твердо заявив я, ухопившись за кермо мотоцикла,— бо не уявляєш, що там чекає. І тут ти теж не можеш зостатися, бо чудово знаєш, що буде.

Добре, що вона не бачила мого обличчя, і добре, що не відхилилася.

— Слухай, Карло, ти, мабуть, входиш до переліку найбільш бажаних осіб. Я, у свою чергу, теж до нього входжу. Ми — ті, ким ми є, а такі особи не можуть претендувати на публічні амбіції. Це погано для них, а може бути набагато гірше для нас, якщо все провалиться і шукатимуть цапа-відбувайла.

— Зі мною все гаразд,— мовила вона.— І я точно знаю, що робити.

— Карло, я навіть думати не хочу про те, що з тобою станеться щось лихе. Але Ранджит змушує мене про це думати. Багато. І після такого він мені не подобається. Так чи так, цей тип потрапляє до усіх «списків болю». Зглянься. Надішли мені листівку з Лондона і подаруй душевний спокій.

— Жалість,— м’яко сказала вона,— моя улюблена несуттєва чеснота. Гадаю, ти вже мав таку мотоциклетну розмову.

— Я не помилився щодо цього, правда ж? Це збіса круто.

— Непогано,— прошепотіла вона.— То тепер прийшла моя черга?

— Твоя черга?

— Так.

— Для мотоциклетної розмови?

— Так.

— Звісно, починай,— упевнено заявив я, не замислюючись про наслідки.

Вона примостилася ближче, майже торкаючись губами моєї шкіри.

— Ти готовий?

— Готовий до чого?

— Не хочеш кави чи косяка?

— Зі мною все добре. Навіть чудово.

— Гаразд,— вирішила вона.— Почнімо з драматичної паузи.

— Але...

— Замовкни! Ти ж драматично мовчиш.

Запала драматична пауза.

— Це... дійсно... бісова... трансцендентна поїздка додому,— нарешті почала Карла, шепочучи слова мені у шкіру,— яка стала розривом у просторі й часі, малюче. Коли ти перескочив дві передачі й почав газувати, пролітаючи між пасажирським автобусом і водовозом, моя душа полишила тіло. Коли ми прослизнули той малесенький проміжок і рвонули далі, голос у мене в голові мовив: о так... о так... о так... о так... просто в десяточку.

Вона зупинилася і зупинила моє серце.

— Ну, як я тут справляюся, Шантараме, без усіх своїх ферзів?

Добре. У неї все йшло дуже добре. Я розвернувся на сидінні доки, щоб бачити хоч частину її обличчя.

— Я думав, що ти не віриш у Бога, Карло,— посміхнувся я.

— А хто ми такі, щоб вірити в Бога? — сказала вона, тримаючи вуста лише за кілька міліметрів від мого обличчя.— Має бути достатньо, що Бог вірить у нас.

Ми могли поцілуватися. Ми мали поцілуватися.

— Думаю, що мені потрібно поговорити з Лайзою,— вирішив я, ріжучи цими словами власне горло.— Тобі не здається, що треба поговорити з Ранджитом?

Карла повільно відхилилася, доки тіні не поглинули її обличчя. Я знову розвернувся вперед. Вона нічого не казала, тож сказав я.

— Я мушу з нею поговорити.

— Ну, ти можеш зробити це тут,— тихо розповіла вона.

— Що ти маєш на увазі?

— Лайза — тут, у готелі. Близнюк і Скорпіон влаштували вечірку в пентгаузі. Узагалі-то, вони зайняли весь поверх. Сьогодні офіційні входини. Там зібралось усе місто. Саме тому тут так багато лімузинів. Ось чому я попросила залишити мене саме тут.

— Але чому ж ти не згадала про це раніше?

— А чому ти не знав?

Це було гарне запитання. Я не міг на нього відповісти.

— То ти туди йдеш? — запитав її я, продовжуючи дивитися вперед.

— Я хотіла попросити тебе бути моїм «кавалером до дверей».

— А Ранджита не буде?

— Ранджит має інші плани на вечір. Щомісячна зустріч з муніципальною радою. Дідьє погодився провести мене додому, а потім випити трохи. Але я б хотіла, щоб ти провів мене на вечірку. Ти не проти?

Я хотів побачити Лайзу і пересвідчитися, що вона була в безпеці. Я хотів зустрітися з Дідьє, щоб