Тінь гори - Грегорі Девід Робертс

Я заглушив двигуна.

— То що саме тобі так подобається? — поцікавилася вона.— Що ми так близько одне до одного чи що я не можу роздивитися твоє обличчя?

— Що я не можу роздивитися твоє обличчя. І... що ми так близько одне до одного.

— Я так і думала. Агов, почекай-но хвилинку. Проблема в моєму обличчі?

— Узагалі-то, в твоїх очах,— сказав я, дивлячись на людей, автомобілі та кінні візки, що рухалися перед готелем.

— Моїх очах, дійсно?

Я відчував вібрації голосу скрізь, де її тіло торкалося мого.

— Якщо я не можу бачити твої очі — це неначе ми граємо в шахи і ти саме втратила ферзя.

— Справді?

— О так.

— І я безсила й беззахисна?

— Не беззахисна, але точно вразлива.

— Вразлива?

— Це протилежність всесильності.

— І це тебе заводить?

— Щось таке.

— Бо тобі подобаються вразливі жінки?

— Звісно ж, ні. Це тому, що, дивлячись тобі в очі, я почуваюся, неначе ми граємо в шахи і мій супротивник має одного ферзя, а потім чотири ферзі, вісім ферзів, шістнадцять ферзів...

— У мене аж шістнадцять ферзів під час цієї гри?

— О так. Усі зелені. Шістнадцять зелених ферзів. І просто зараз я їх не бачу, під час цієї мотоциклетної розмови. І я в екстазі. Це звільняє.

Запала пауза. Вона тривала недовго.

— То це властивість цієї мотоциклетної розмови?

— Це просто факт. І нещодавно виявлений факт, узагалі-то. Поки ти сидиш тут отак, усі твої ферзі замкнені в коробці, Карло, і я в екстазі.

— Ти — довбонутий, знаєш це?

— О так.

— Мої очі — це нічого такого,— за хвильку запевнила вона з неприхованим збентеженням у голосі.

— Ну, твої очі й серце за ними є всім для мене.

Вона замислилася, може, і про це.

— Ні, моя воля — це все.

Вона повторила останнє слово, неначе виштовхуючи його крізь своє тіло.

— Все.

— Я підтримую тебе й Ідриса в питаннях волі, але сам цікавлюся її спрямуванням.

Вона обперлась ліктями на мою спину.

— Перебуваючи у в’язниці,— повільно запитала вона,— ти коли-небудь втрачав волю?

— А випадки, коли тебе приковують до стіни й гамселять до втрати тями, рахуються?

— Можливо. Та коли це відбувалося, ти втрачав силу волі? Її коли-небудь забирали в тебе?

Я замислився. І знову я не розумів напрямку нашої розмови й не знав, чи сподобається мені кінцевий пункт призначення. Але її велике запитання мало маленьку відповідь.

— Так. Можна сказати, що так і було. На деякий час.

— У мене теж відбирали силу волі,— розповіла вона.— Я краще піду на вбивство, аніж дозволю цьому повторитися. Я вже вбила чоловіка, який це зробив, щоб завадити повторенню такого з якоюсь іншою жінкою, десь у іншому місці. Я більше ніколи не дозволю забрати в мене силу волі.

Крик бунтівника: ти ніколи не захопиш мене живцем.

— Я кохаю тебе, Карло.

Вона мовчала, навіть дихання не чулося.

— Тебе це лякає? — за хвильку запитав я, дивлячись на вуличний рух.

— Звісно ж, ні. Чесність — це моя єдина залежність.

Вона відхилилася від мене, зіпершись на власні руки, і знову замовкла.

— Ця мотоциклетна розмова — кумедна,— сказав я.— Маєш погодитися.

— Ну, то спробуй підтримувати свою частину діалогу. Бо зараз це схоже на перекотиполе, Шантараме.

— Гаразд. Спробую. На горі ти говорила про Ранджита. Тоді я не дуже це коментував, але тепер, коли ми ведемо мотоциклетну розмову, є запитання. Чому Ранджит, який мусить прожити ще хоч кілька місяців, просто не продасть усе й не забере тебе кудись далеко?

— Він розповів тобі про вибухівку, еге ж?

— А що він розповів тобі?

— Він сказав, що ти порадив йому звільнити водія. До речі, ти мав рацію. Той тип виявився продажним.

— Ранджит довго благав мене нічого тобі не розповідати, а потім пішов додому і зробив це сам.

— Він же політик. Політики брешуть. Це мистецтво — знати, хто бреше.

— Це все одно не відповідає на запитання. Чому він просто не візьме гроші й не втече? Він багатій.

Карла почала сміятися, дивуючи мене, адже з її обличчя неможливо було нічого відчитати. Я-бо не бачив у цій ситуації нічого смішного.

— Ліне, неможливо втекти від гри,— сказала вона.

— Мені подобається ця розмова. Про що ми говоримо?

— Хай коли ти почнеш грати,— провадила вона, прихиляючись ближче і дихаючи мені на шию,— хай якою буде гра, коли ти знаходиш гру, яка чіпляє, то нічого, крім неї, вже не існує. Я маю рацію?

— Ми говоримо про Ранджита чи Карлу?

— Ми обоє — гравці.

— Я не полюбляю ігри. Ти це знаєш.

— Є ігри, що того варті.

— Як, до прикладу, бути королем Бомбея?

Я відчув, як її тіло напружилося, й Карла знову відхилилася.

— Звідки ти про це знаєш?

— Він амбіційний,— пояснив я.— Це проявляється. У нього є вороги.

Настала тиша, і я не здогадувався, про що Карла думає. Мотоциклетна розмова мала свої недоліки.

— Ранджит — імітація хорошого хлопця,— мовила нарешті вона,— серед касти справді поганих хлопців.

— Імітація хорошого хлопця? Саме вони зазвичай забезпечують справді поганим хлопцям лиху репутацію.

— Погані хлопці й самі непогано можуть з цим упоратися,— усміхаючись відповіла вона.

— Навіщо грати в ігри, Карло. Облиш усе це просто зараз.

— Я граю, бо добре виходить. Я — добрий гравець.

— Піди геть. Якщо Ранджит так хоче бути політиком, саме ти маєш піти.

— Мова йде про Ранджита чи про мене, а може, про тебе й мене?

— Про тебе. І якби ми не вели мотоциклетну розмову, то я б не зміг цього сказати. Не прямо в очі. Мені не подобається ця ситуація. Не думаю, що Ранджит має право піддавати тебе ризику. Цього не варті жодні амбіції.

— Я куплю мотоцикла,— вирішила Карла, знову нахиляючись і посміхаючись мені в спину.— Ти навчиш мене їздити.

— Карло, я серйозно. Він трусить ворожу клітку. Рано чи пізно той, хто в ній сидить, зможе вибратися на волю.

— Чому ми про це говоримо?

— Справи такі. Ранджит може займатися політикою, і я попрошу кількох друзів за ним