Королеви не мають ніг - Володимир Нефф

– Отрута, – повторила Bianca matta. – Там носять отруту.

Герцогиня, неприємно вражена цим утручанням, рвучко підвелася, вихопила з Б’янчиної руки перстень і віддала його Петрові.

– Що ви носите в персні? – запитала вона з бридливістю. – Це справді отрута?

– Не знаю, ваша високосте, – відповів Петр і, закривши обслинений перстень, знову надів його собі на палець. – Цей перстень належав моєму батькові, й не виключено, що він і справді зберігав у ньому отруту.

Герцогиня закалатала дзвіночком і послала по служницю, щоб та підмела і вкинула у піч підозрілий порошок, який на сніжно-білій мармуровій підлозі мав вигляд плями крові. Тільки після цього Петр дістав змогу розповідати далі й від своєї аудієнції в герцога перейшов до відвідин Джованні Гамбаріні, розказав про свою сутичку з його лакеєм, утечу з темниці й з міста і про зустріч з капітаном д’Обере.

Коли він закінчив свою розповідь, герцогиня не промовила ані словечка; зате озвався його еміненція, який досі мовчки сидів біля вікна. Кардинал був з виду як усі кардинали – високий, стрункий, худий на лиці, виснаженому постом і безсонням, з тонким довгим носом, який нагадував про його кревну спорідненість з герцогом Танкредом. Тонка смужка строгих уст з опущеними кутиками губилася в густій шпакуватій бороді й вусах, коротких, але пишних, які розкішною дугою випиналися вперед, що додавало кардиналові виразу рішучості та непоступливості. На голові в нього був високий червоний берет, і його тверді, загнуті складки нагадували роги Мікеланджелового Мойсея. За винятком цього берета, він не мав на собі нічого, що свідчило б про його достойний сан; зодягнений кардинал був у мирське, дорожнє вбрання із сірого сукна.

– Дозвольте мені кілька слів, ma chère cousine, [103] – мовив він, звернувши до герцогині свої чорні, з молодечим блиском очі. – Я розумію ваші гіркі слова, які ви кинули в лице цьому благонадійному юнакові, слова, породжені болем і гнівом, але розуміння ще не означає згоди; навпаки, я дозволю собі нагадати вам, що біль і гнів – дуже погані порадники і ще гірші судді. Я уважно вислухав звістку, яку вам приніс синьйор да Кукан, я вірю в його правдивість і вважаю, що він ні в чому не винний. Що ж до самої змови, то в нього не було ні сили, ні можливості завадити найгіршому. Жоден із Цезарових друзів не годен був запобігти його вбивству. Філіппа Македонського убив Павзаній, коли він ішов до храму разом зі своїм сином і зятем, оточений тисячею озброєних воїнів. Іспанському королеві Фердінанду прохромив шию якийсь жебрак, що стояв у натовпі. Випадковість, яка кілька років тому врятувала життя моєму кузенові Танкреду, не могла ще раз повторитися; і вона й справді не повторилася. Це сумно, але це сталося з волі Божої. А що стосується втечі, то я пригадую, що й королі тікали з поля програних битв. Вислів Річарда Третього, який вигукнув у битві під Босвортом: «Королівство за коня!» – цілком відбиває палке й, можна сказати, жагуче бажання цього короля стрибнути на коня і втекти з бойовища; якби він цього коня одержав, – так само, якби, між іншим, і не одержав, – історія Англії нині мала б цілком інакший вигляд. Синьйор П’єтро Кукан да Кукан утік із Страмби й поспішав зустрітися з нами і сповістити про те, що сталося; якби він цього не зробив і ми поїхали б далі, то не виключено, що ми попали б у скрутне становище; а так, попереджені, ми негайно повернемось до Рима й зробимо все від нас залежне, аби розібратися в новій ситуації й опертися несприятливим для нас речам. І в цьому розумінні саме вам, синьйоре да Кукан, ми повинні завдячувати, і я, як єдиний з уцілілих членів роду д’Альбула, висловлюю вам свою глибоку вдячність за все, що ви зробили для користі міста й держави Страмби, і даю вам своє благословення на дальші ваші життєві кроки.

Він перехрестив Петра й повернув свій строгий, аскетичний профіль до герцогині.

– Я теж дякую вам, синьйоре Куканю, і нехай вам сприяє щастя, – тихо, ледь ворушачи губами й відвертаючи погляд, проказала герцогиня.

– Ось так, – мовила Bianca matta. – А тепер можеш забиратися під три чорти.

– Якщо ми вам щось винні, то зверніться до нашого скарбника, – докинула герцогиня. – Те ж саме може зробити й капітан д’Обере, якого ми теж з ласкою відпускаємо.

Петрові, звичайно, навіть на думку не спало бодай словечком запротестувати проти цього вигнання, тільки ледь-ледь підсолодженого приємним дипломатичним відзивом кардинала про нього, й спробувати послатись на герцогове рішення, яке той прийняв перед смертю і яке тепер можна було б вважати його останньою волею. Відповідь на запитання, які ще зовсім недавно не давали йому спокою, була ясна й недвозначна: прочитавши герцогового листа, герцогиня вирушила до Страмби не тому, що він так бажав, а навпаки, щоб висловити незгоду з його намірами щодо нього, Петра, і вмовити не робити цього; тим-то вона залишила Ізотту в Римі, а на допомогу собі взяла кардинала. Страмбській пригоді Петра настав неминучий кінець, який, щиро кажучи, настав набагато раніше, ще тієї хвилини, коли у вікні герцогової ложниці з’явився засвічений трираменний свічник, або ще раніше, коли він танцював з принцесою сальтареллу й відважився їй освідчитись. Він грав ва-банк і програв – байдуже, що ще зовсім недавно могло здаватися, ніби він виграє.

Віддавши герцогині приписаний етикетом поклін, він віддалився бездоганними pas du courtisan – ходою придворного, яким уже не був.

Bianca matta висолопила йому вслід язика.

Капітан д’Обере нетерпляче походжав майданом перед єпископським будинком, сердитий, ображений, що його підлеглий дістав у герцогині тривалу