Королеви не мають ніг - Володимир Нефф

простромленими грудьми на шовковистій травичці, спрямувавши згасаючий погляд свого лівого ока (на праве він усе ще нічого не бачив) у небесну блакить, тим часом як в алебастрову чашу однієї з квіток скотиться червона, пекуча крапля його крові. Капітан д’Обере, навпаки, бажав битись на твердій скелястій площинці, бо для нещадного поєдинку під ногами потрібний твердий терен, і ніякі лужки, квіточки та інші подібні дурниці. Так вони сперечалися, не знаходячи ні лужка з асфоділами, ні скелястої площинки, і раптом – хочете вірте, а хочете ні – побачили і те, і те: велетенський плаский валун тридцять кроків уздовж і впоперек, обточений водами Неро, на березі якого він лежав, а поруч – трав’янистий лужок, усіяний білими зірочками ніжних квітів у формі невеликих чашечок.

– Ну от! Те, що треба! – вигукнув Петр і, зіскочивши з коня, скинув капелюх і камзол. – Почнемо, щоб позбутися цього клопоту.

Капітан д’Обере, здивований його готовністю до бою, залишився в сідлі.

– А де ж ми почнемо? – запитав він. – На моєму камені чи на вашому лужку?

– На камені, хай буде по-вашому, – відповів Петр. – Потім я відступатиму, і ви вб’єте мене на лужку.

– Гаразд, – погодився капітан. – А це справді асфоділи?

– Яка різниця, я все одно не знаю, які вони на вигляд – ті асфоділи, – відповів Петр. – Але я їх собі уявляв саме такими, а не інакшими.

– Чудово, тоді битимемось тут, бо кращого місця нам не знайти, – сказав капітан. – Тільки спершу треба поснідати. Бо нема нічого жахливішого, ніж умирати на голодний шлунок. З’їдемо вниз, до Орте, я знаю там одну невеличку корчму, де готують чудові paupiettes. Ви їли коли-небудь paupiettes? Тут, в Італії, їх називають полпеті. Слово честі, на світі немає нічого кращого за полпеті. Телячі котлети, фаршировані шампіньйонами. Коли вам подадуть їх на тарелі під золотисто-коричневою, густою, запашною підливою і коли ви відріжете перший шматочок і покладете його на язик, а потім проковтнете й зап’єте ковточком червоного вина, – ви зрозумієте, що наше злиденне життя на цьому нещасному світі все ж таки має й свої світлі сторони. Хоч ця страва італійського походження, але їй це можна пробачити; не можна дивуватися, що його величність король Франції одружився з італійською князівною, на ім’я Марія, тільки для того, щоб виманити в неї рецепт paupiettes. Поласувавши ними, ми вернемось сюди ri завершимо нашу суперечку.

– Ви старші за мене, до того ж мій начальник, через те мені залишається тільки скоритись вашому бажанню, – сказав Петр.

Проте єпископське містечко Орте, яке лежало при впадінні річки Неро у Тібр, маленьке і спокійне, того дня аж кишіло вояками з дружини якогось високого римського сановника, котрий учора прибув сюди й разом зі своїм почтом зупинився в будинку єпископа; і ці вояки, ненажерні й голодні, мов сарана, встигли пожерти не тільки всі paupiettes, на які так гострив зуби капітан д’Обере, але й взагалі усі харчі, навіть сколотини та козячий сир. З поважним виглядом і гонором ходили вони по містечку, чіпляючись до дівчат, і роїлися на майдані перед єпископським будинком, наче бджоли перед льотком.

– Ні, тут нам щастя не всміхнеться, – сказав капітан. – Поїдемо до Рима й, може, дорогою натрапимо на якусь місцину, котру поки що не заполонили ці терміти.

– Осмілюсь стверджувати, що це було б нашою фатальною помилкою, – озвався Петр. – Погляньте он туди, нагору.

Капітан глянув і в одному з вікон єпископського будинку побачив дрібненьке жіноче личко, позначене виразом безтурботної недоумкуватості.

– Saperlipopette! – вигукнув він. – Bianca matta!

– Саме так і не інакше, – підтвердив Петр. – А де Bianca matta, там і герцогиня Страмби, а де герцогиня, там і принцеса, і я не став би сперечатися, що та висока римська особа, чий почет супроводжує обох дам, – його еміненція, кардинал Тіначчо. Так чи ні? – запитав він одного з вояків, котрий саме заплітав у гарну косу хвіст свого коня.

– Майже так, – відповів вояк, глузливо наслідуючи Петрову манеру мови.

– Чому «майже»? – вигукнув Петр. – Хіба ви не з почту кардинала Тіначчо?

– З почту, – відповів вояк, не відриваючись від свого заняття. – І ми справді супроводжуємо герцогиню. Але про те, щоб із нами їхала і якась принцеса, я нічого не знаю. Хіба, може, вона така маленька, що я її не помітив.

– Принцеса залишилася в Римі? – спитав Петр.

– Може, й залишилася, – відповів вояк.

– Що ви на це скажете? – обернувся Петр до капітана д’Обере.

– Хіба те, що нам сьогодні таки не вдасться поснідати, – відповів посмутнілий капітан.

Тим часом личко Bianca matta сховалося; і тут з єпископського будинку вийшов молодий офіцер; швидким кроком він попростував до них і, вклонившись, сказав, що її високість герцогиня Страмби хоче поговорити з синьйором П’єтро Куканом да Кукан.

Ідучи слідом за ним склепінчастими крридорами єпископського будинку, Петр з тривогою думав про те, що герцогині, очевидячки, не вручили листа, якого герцог збирався послати їй з гінцем і просвітити її з приводу радикальної, сприятливої для Петра зміни своєї політики. Бо якби вона цей лист отримала, то не забула б повеличати Петра новим титулом маркграфа Трезантського, яким герцог його обдарував. Але чому, в такому разі, вона покинула Рим і пустилася в дорогу, як з усього видно, до Страмби? І якщо вже пустилася туди, то чому не взяла з собою особу, найважливішу з усіх інших, а саме: принцесу Ізотту?

На всі ці тривожні запитання йому судилося негайно одержати відповідь, і ця відповідь була наче відро холодної води, яку йому вилили на голову.